Будучи впливовою течією радикального інакомислення у період 1870–1940-х рр., анархо-синдикалістський рух від початку мав інтернаціональний характер – і у концепції, і у завданнях, і у структурі. Виникаючи в різних просторах – колоніальних, постколоніальних чи імперських, – він як у теорії, так і на практиці завжди залишався глибоко антиімперіалістичним, щоразу граючи на сцені свого часу помітну роль (пізніше пам’ять про нього була стерта націоналістичним і марксистським історичними наративами).
У світлі цього наша стаття ставить перед собою такі цілі: по-перше, переосмислити роль анархістського та (анархо-)синдикалістського руху в антиімперіалістичній, антиколоніальній та національно-визвольній боротьбі на території колоніального та постколоніального світів. Для цього нам також потрібно буде запрезентувати дискусію між різними стратегічними підходами до цієї боротьби, які визначили форму та завдання залучення до неї.
По-друге, дослідити ставлення анархістів і синдикалістів, які беруть участь у цій боротьбі, до революційного насильства. Для цього, з одного боку, складається типологія її насильницьких режимів – від точкових вбивств до народного ополчення чи участі у широкому збройному опорі; з іншого, проводиться демаркаційна лінія між т.зв. «інсурекційним» крилом (відомим своєю «пропагандою дією» в період з 1890-х до 1920-х рр.) – і основним, «народним» анархо-синдикалістським крилом (яке ставило на великий масштаб, прагматичний підхід і витривалий органайзінг).
Крім того, у статті систематизуються аргументи на користь революційного насильства – яке хоча жодним чином і не було типовим для руху в цілому, але все-таки мало дещо масштабніший характер, ніж часто прийнято думати.
Таким чином, наше завдання – дослідити, з одного боку, роль анархізму та (революційних і анархо-)синдикалістських рухів в антиімперіалістичній, антиколоніальній та національній визвольній боротьбі; з іншого – статус насильства у цій боротьбі та ставлення до нього її учасників. Також ми досліджуємо основні патерни анархістського і синдикалістського рухів, в тому числі їх поділ на повстанське крило (відоме як «пропаганда дією», яке досягло свого піку в період 1890–1920-хх рр.) – і ширше «народне» анархістське крило. Крім цього, ми встановимо ставлення кожного з них до насильства, що, у свою чергу, дозволить нам сформулювати, по-перше, типологію анархістського та синдикалістського антиімперіалістичного насильства, по-друге, його причини.
Представляючи впливові радикальні течії у 1870-х–1940-х рр., анархістки та синдикалісти були активними як у колоніальному та постколоніальному світі, так і в центрах імперій. Ці рухи були інтернаціональними і за своїми завданнями, і за концепцією, і за структурою; міжнародні мережі, побудовані завдяки переміщенням повстанців, імміграції та радикальній пресі, відігравали ключову роль у формуванні руху, у розвитку та уточненні його ідей, у життєздатності його внутрішньої кооперації, а також у розширенні діапазону практик.
У дослідженні участі анархістів і синдикалістів у різних формах визвольної боротьби основна увага цієї статті буде напрямлена на простори колоніального та постколоніального світів. Надзвичайно важливо наголосити, наскільки потужною була традиція опору анархізму та синдикалізму політиці імперії всередині її центрів.
При цьому, ні до анархізму, ні до синдикалізму я не буду застосовувати фрейми «глобального півдня» чи «Третього світу»: їх мережі солідарності, їх інфраструктура – пронизують і колоніальні, і постколоніальні, і імперські простори, й тому було б найліпше їх охарактеризувати, з одного боку, як «інтернаціональні» (за своєю основою та своїм типом політичної уяви»), з іншого – як «глобальні» (з погляду принципів формування, організації, охоплення та прагнень).
Анархізм і синдикалізм як важливі глобальні рухи
Впливовість анархізму та синдикалізму в період 1870-х–1940-х рр., зокрема, за межами Північноатлантичного регіону – знаходить все більше відображення у літературі. За твердженням Бенедикта Андерсона, ці течії сформували потужне «гравітаційне поле», «головний елемент у самосвідомості міжнародного радикального лівого руху» 1870-х, а також – до кінця століття – «основні стратегії глобальної опозиції індустріальному капіталізму, автократії, власності на землю та імперіалізму».
За більш скромною оцінкою Еріка Хобсбаума, «у період з 1905 по 1914 рр. марксизм перебував на периферії революційного руху», тоді як «більшість революційних лівих визначали себе в термінах анархо-синдикалізму, або, принаймні, були набагато ближчими до нього».
У контексті глобальної історичної ревізії анархо-синдикалізму автору цих рядків довелося якось полемізувати з Міхаелем Шмідтом, спростовуючи його тезу про те, що анархізм, нібито, «ніколи не був чимось більшим, ніж просто захоплення меншини», і демонструючи, що «масові анархістські та синдикалістські рухи виникали в багатьох регіонах – і в Європі, і в Америці, і в Східній Азії», «колосально впливаючи на долю як робітничого класу, так і селянства, і лівих загалом». Це грандіозне поширення багато в чому зумовлене міжнародними мережами кооперації: хоча анархістам і синдикалістам зрідка вдавалося заснувати довгострокові Інтернаціонали, проте вони зберігали тісні зв’язки на рівні «неформальних інтернаціоналізмів».
На жаль, роль анархістів і синдикалістів в антиімперіалістичній, антиколоніальній та національно-визвольній боротьбі часто ігнорувалася – і в рамках репрезентації анархізму, яка склалася, і в канонічному дискурсі про роль радикальних лівих у таких формах боротьби. Головним чином, це пов’язано з усталеною в Північноатлантичному регіоні репрезентацією історії анархізму і синдикалізму, яка зазвичай не бере до уваги, по-перше, досвід боротьби трьох четвертих людства – включаючи колоніальний і постколоніальний світ; по-друге, усю традицію анархістської та синдикалістської думки/праксису в цій боротьбі. З цим пов’язана й загальна тенденція у літературі – змішувати опір радикальних лівих в антиімперіалістичному, антиколоніальному та національно- визвольному опорі – за участю марксистів. Ця тенденція виявляє себе як у дискусіях про взаємозв’язок між соціалістичною та націоналістичною боротьбою, так і дослідженнях про участь лівих в антиімперіалістичних рухах.
Сьогодні це бачення поступово починає змінюватися – не в останню чергу у світлі актуальних процесів у Східній та Південній Азії, Південній та Північній Америці, Східній Європі та Ірландії, а також у Карибському басейні та Латинській Америці. При цьому важливо, що паралельно вже існує (і стрімко розвивається) великий і добре сформований корпус літератури, що демонструє багату історію участі анархістів і синдикалістів в антиімперіалістичній, антиколоніальній та національно-визвольній боротьбі, що сягає своїм корінням до періоду їх членства в Міжнародній Асоціації робітників (за назвою «Перший Інтернаціонал»), яка проіснувала з 1864 по 1877 р.р.
Переосмислюючи анархістське насильство: ополчення, коаліції, осередки, самотні вовки
Хоча анархо-синдикалісти значною мірою поділяли уявлення про те, що насильство відіграє важливу роль у революційній боротьбі, і хоча їх діяльність нерідко була пов’язана з насильством, зводити її до насильства цілком все ж було б помилково – навіть у випадках, коли вона була з ним пов’язана в контексті боротьби: насильство у такій боротьбі не було ні прерогативою анархістів/синдикалістів, ні чимось, що вони першими внесли до неї. А, крім того, як і у випадку низки інших течій, більшість анархістських і синдикалістських форм боротьби були порівняно мирними та прагматичними.
Стереотип щодо насильницького анархізму (і ширше – анархо-/революційного синдикалізму), заснований, перш за все, на сумнозвісній низці вбивств і вибухів бомб, здійснених у період з 1880-х по 1910-х рр. цілком конкретним анархістським крилом. Це крило (анархістів-інсурекціоністів) у якості своєї ключової стратегії обрало так звану «пропаганду дією» – озброєну боротьбу проти представників політичної/економічної еліти та її інституцій, покликану послабити систему та пробудити трудовий народ до боротьби.
Анархісти-інсурекціоністи діяли на досить широкій сцені (хоча їх діяльність і була зосереджена переважно в Західній Європі), і і по відношенню до цілком очевидних цілей. Так, серед жертв вдалих вбивств – ключові владні постаті США, Франції, Іспанії та Австрії; серед невдалих – японський імператор, турецький султан, іранський шах; також великі вибухи бомб були скоєні на Уолл Стріт 1920-го р.
Нещодавно про ці епізоди знову згадували на сторінках преси; з перспективи сьогодення їх пропонувалося позначити як першу хвилю сучасного “тероризму”. Обговорення, що почалося, викликало гарячі суперечки про те, як ця «анархістська хвиля» – і в цілому діяльність анархістів – співвідносяться з сучасною «релігійною хвилею» [тероризму].
Не входячи у деталі цієї полеміки, я висловлюю наступну тезу: масштабне поширення «пропаганди дією», вказує, головним чином, на те, наскільки інфраструктура руху була здатна забезпечувати ключовий механізм поширення певного репертуару практик, а також відповідного кола необхідних для них технічних навичок.
Крім того, деякі узагальнення у згаданій вище теорії «хвиль» фактично підривають її спроможність, вказуючи на те, що стереотип про насильницький анархізм очевидно вводить в оману – і при цьому не з тих причин, які першими спадають на думку. Насправді анархістський і синдикалістський рух був набагато більш насильницьким, ніж це передбачає теза про «анархістську хвилю» [тероризму] періоду 1880-х–1910-х рр.; проте більшість анархістського та синдикалістського насильства здійснювалася зовсім не інсурекціоністами чи їх структурами (тобто безпосередньо одинаками чи їх осередками), але організованим ополченням чи подібними йому об’єднаннями, афілійованими з широкими масовими організаціями. Пік цієї насильницької діяльності припав на період із пізніх 1910-х до 1940-х рр., а аж ніяк не на 1880-ті–1910-ті рр.
Таким чином, змішувати анархізм з інсурекційним анархізмом неправильно хоча б тому, що останній серед усієї множини анархістів являв собою лише невелику гілку – навіть у період 1880-х–1910-х рр. Більшість анархістів були – користуючись термінологією, яку я пропоную на розробку – «народними анархістами»[1]. Так, якщо анархо-інсурекціоністи вважали будь-які реформи марними, а всі масові організації (включаючи профспілки) загрожують авторитаризмом, і тому для пробудження спонтанної народної революції сподівалися використовувати, головним чином, озброєну боротьбу, то народні анархісти (у тому числі синдикалістки) підкреслювали значущість терплячої роботи над агітацією трудящих та освітніми проектами, а також важливість боротьби за негайні покращення – у надії на створення, по-перше, стійких народних об’єднань, по-друге, патернів революційної свідомості, здатних згодом визначити можливість революційного повстання – як мінімум, у зв’язку з правами трудящих та їх матеріальним становищем. І в цьому сенсі анархістський рух був надзвичайно прагматичним і гнучким – особливо в порівнянні з анархо-інсурекційним.
Появу ідей, що визначили інсурекційний проект, слід віднести до часів анархізму періоду Міжнародної Асоціації трудящих (Першого Інтернаціоналу, 1864-1877), а також до періоду першої «хвилі» синдикалізму, що виразилася у виникненні синдикалістських союзів (пізні 1860-і – 1880-і рр.): на Кубі, в Мексиці, в Іспанії та США. Схоже, саме в цей ранній період такий тип практик склався, з одного боку, всередині неформальних мереж руху, з іншого, – за сприяння більш офіційних структур Першого Інтернаціоналу та його нетривалого наступника – Лібертарного (або «Чорного») Інтернаціоналу, що виник у 1881 р.
По-друге, невірно, з одного боку, говорити про хвилю вбивств і вибухів бомб, здійснених у 1880-х–1910-х роках як саме про «анархістську», з іншого – обмежувати анархістські практики насильства цим періодом. Практики анархістів – включно з інсурекційною «пропагандою дією» – були лише одним із численних елементів повсюдного політичного насильства 1880-х–1920-х років. Навіть якщо обмежити список тих, хто вдавався до нього, іменами тих, хто практикував безпосередньо вбивства та вибухи бомб, і якщо загалом прийняти поняття «першої терористичної хвилі», то в цьому випадку до неї, безперечно, слід було б віднести також і націоналістів (включаючи ірландських та індійських повстанців), і активістів робітничих рухів (наприклад, бомбістів у Лос-Анджелесі 1910-го), і російських народовольців. Таким чином, говорити саме про «анархістську хвилю» докорінно неправильно – навіть якщо анархісти й залишили свій слід у загальній тенденції політичного насильства, додавши до неї також деякі власні методи.
Навпаки, істотна частина анархістського та синдикалістського насильства (якщо розуміти під ним саме дії, що супроводжуються жертвами та каліцтвами) – скоєна, як було показано раніше, аж ніяк не анархо-інсурекціоністами. Тож, навіть якщо припустити, що об’єднані Дженсеном у понятті «анархістська хвиля» 160 смертей і 500 каліцтв (у період з 1880-1914 рр.) були справою рук саме анархістів, слід зазначити, що, з одного боку, далеко не всі акти смертоносного насильства з боку анархістів цього періоду скоєно саме прихильниками «пропаганди дією»; з іншого, що більшість значних епізодів анархістського/синдикалістського насильства відносяться до пізніших періодів. Справді, деякі смерті, які списують на рахунок анархістів і синдикалістів 1880-х–1914-х рр., насправді викликані страйками чи масовими повстаннями – такими, як повстання 1892-го і 1909-го рр. в Іспанії, повстання 1914 р. в Індії, або події Червоного тижня того ж 1914 р. в Італії.
Проте анархістське/синдикалістське ополчення та інші нерегулярні озброєні формування, а також ополчення та нерегулярні формування, керовані анархістами та синдикалістами – на противагу інсурекційним тактикам «одинаків» або «ізольованих осередків» – цілком склалися вже до 1870-х рр., і стали відігравати важливу роль у боротьбі 1910-х.
До ранніх прикладів тут можна віднести ополчення, пов’язані з анархістськими профспілками в Чикаго 1870-х рр., організовані і натхненні анархістами селянські повстання в Мексиці 1867-1869, 1878 і 1879-1881 рр. Нагадаємо також, що початок 1910-х років ознаменувався озброєним анархістським повстанням у Нижній Каліфорнії (Мексика, 1911), синдикалістськими Червоними Батальйонами в Мехіко-Сіті в 1915-му, Великодним повстанням в Ірландії в 1916-му (організованим союзом республіканської ополчення під керівництвом синдикаліста Джеймса Коноллі), появою Чорної гвардії в Росії (1917) та анархістської Революційної повстанської армії в Україні (1918), а також підйомом корейського анархізму в 1919-му р. (згадаймо його видатну роль у збройній боротьбі проти Японії). Всі ці повстання надихнули багато інших аналогічних ініціатив наступних років: у Болгарії, Китаї, Німеччині, Польщі, Іспанії та інших регіонах світу. Масштаби цього впливу були не в останню чергу обумовлені чисельністю і міццю згаданих ополчень, пов’язаних з народним анархізмом. Крім того, відомо, що відповіддю на офіційний терор влади народні анархісти часто використовували таємні збройні загони – особливо в Іспанії ранніх 1920-х. Логіка цієї тактики принципово відрізнялася від інсурекційної: її головним завданням був захист масових організацій.
Підіб’ємо підсумки: для масових анархістських рухів насильство аж ніяк не було рутиною, а істотна частина насильства, до якого вони вдавалися, відноситься до певного періоду їхньої історії. При цьому більшість практик народних анархістів (у тому числі синдикалістів) вибудовувалися аж ніяк не навколо насильства, але навколо боротьби за невідкладні цілі, терплячого будівництва масових рухів, просвітницької роботи та інших видів діяльності, що потребують гнучкості та прагматизму. Тим не менш, у випадках, коли народні анархісти робили насильницькі дії, вони робили це, спираючись на значні організаційні ресурси – у масштабах, недоступних інсурекціоністам, і звертаючись до таких сил, як підтримувані профспілками ополчення, які за своїми можливостями, чисельністю та впливом відчутно перевершували будь-які з усіх інсурекціонійних ініціатив, що існували раніше.
Так, наприклад, на піку своєї боротьби 1919-го р. РПАУ (Революційна повстанська армія України) мала 40-тисячне (за іншими даними – 120-тисячне) військо – з кавалерією, кулеметниками, артилерією, бронепоїздами і, принаймні, одним літаком. 25-26 вересня 1919-го р. РПАУ розбила кілька полків Білої армії настільки рішуче, що лише «несуттєвій частині… вдалося врятуватися», причому «маршрут їхнього відступу був усіяний трупами більш ніж на 3,5 кілометри».
Інсурекціоністи: анархізм vs „народний анархізм“
Отже, незважаючи на те, що практики інсурекційного крила анархізму незмінно привертали до себе загальну увагу, все ж було б докорінно помилково цілком зводити анархізм і синдикалізм (а також роль анархізму та синдикалізму в політичному насильстві) до інсурекціонізму: в рамках анархізму він завжди був лише вузькою течією. Це цілком пояснювалося характером його політичної перспективи: категорично протиставляючи себе контексту актуальних конфліктів, і відкидаючи стратегію «маленьких перемог» (таких як підвищення зарплат, будівництво масових організацій – профспілок, партій, народного ополчення та ін.), інсурекціоністи послідовно відкидали одну за іншою всі можливості роботи з численною аудиторією робітників, селян та інших людей, незадоволених системою, які не вважали при цьому негайну революцію оптимальним практичним рішенням. В результаті діяльність інсурекціоністів замкнулася між залученням до «пропаганди словом», пророцтвами про анархістську революцію, міркуваннями відносно засобів, які ведуть до цієї мети (що для багатьох людей виглядало досить абстрактно) і закликами до «пропаганди дією» – яка, за своїм характером, ніяк не могла залучити до боротьби скільки-небудь помітну кількість людей. Таким чином, у всіх регіонах, де анархізм був так чи інакше помітний, головну роль у ньому все ж таки грали саме народні анархісти (у тому числі їх синдикалістська гілка).
Народний анархістський рух був не тільки переважаючим чисельно, але й досить успішним у формуванні широкої інфраструктури політичної присутності: доки інсурекціоністи були зайняті привертанням уваги медіа та поліції, народні анархісти вважали за краще витрачати сили на роботу з багатомільйонною аудиторією робітничого класу та селянства. В результаті у багатьох регіонах вони зуміли перевершити на цій ниві навіть марксизм – незважаючи на колосальну популярність цієї радикальної течії; серед інших – скласти серйозну конкуренцію іншим опозиційним ідеям. Особливих успіхів вдалося досягти синдикалізму, одному з найяскравіших виявлень народного анархізму: у різний час він сприяв безпрецедентному підйому робочих рухів у таких різноманітних країнах, як Аргентина, Бразилія, Чилі, Куба, Франція, Мексика, Перу, Португалія та Уругвай; також йому вдалося сформувати життєздатну та впливову меншість у таких несхожих між собою регіонах, як Болівія, Китай, Єгипет, Італія, Японія, Німеччина, Малайзія та Південна Африка. Крім того, деякий вплив синдикалізм також чинив на визвольні рухи в таких країнах, як Ірландія, Філіппіни та Родезія (нині Зімбабве).
Більше того, інсурекціоністи ніколи не поповнювали лави збройних формувань анархістів та синдикалістів, які складалися виключно з народних анархістів. Тому тут слід особливо підкреслити: інсурекціоністів і народних анархістів поділяло аж ніяк не питання про допустимість насильства: хоча синдикалістське крило і сподівалося на порівняно безкровну революцію, все ж більшість народних анархістів розуміли, що насильство було неминучою частиною радикальних соціальних змін. У цьому сенсі демаркаційна лінія між цими двома тенденціями проходить не за темою насильства, а у сфері взаємодії між актами насильства і консолідацією народу. Інсурекціоністи обмежували свої практики пропагандою, та їх пропаганда дедалі частіше зводилася до «пропаганди дією», прийнятною лише для вузького кола радикалів. Так, якщо за первісним задумом інсурекціоністів, насильство було покликане сприяти формуванню масових рухів, то в дійсності воно просто замінило їх.
Натомість народні анархісти переважно фокусувались на терплячій роботі з трудящими; насильство ж виступало лише епізодичним засобом для вирішення виникаючих на цьому шляху задач. У цьому сенсі, якщо до нього і вдавалися, то тільки для того, щоб захищати масові рухи (зокрема синдикалістські об’єднання) або просто діяти в їхніх інтересах – наприклад, популяризуючи навички самооборони, прийоми контратаки чи способи отримання негайно необхідних грошових сум. Таким чином, насильство, по-перше, слугувало лише окремим елементом у широкій низці тактичних і стратегічних ресурсів, по-друге, було орієнтоване на турботу та підтримку, і насправді порівняно рідко застосовувалося на практиці.
Крім того, якщо інсурекціоністи діяли у вузькому тактичному та стратегічному діапазоні «пропаганди словом» та «пропаганди справою», то народним анархістам був доступний значно більший діапазон підходів; також вони були набагато гнучкішими й зверталися до практик насильства значно рідше. З погляду форми, озброєну групу інсурекціоністів правильніше описати як ізольований конспіративний осередок, тоді як для опису народного анархізму більш релевантні моделі демократичного народного ополчення, що відсилають до практики всіляких спілок та інших численних народних формувань. Цей тип організаційної структури цілком відповідав уявлюваним нею демократичним орієнтирам масових рухів, і завдяки цьому уможливлював всебічну народну участь у визвольній боротьбі. Інакше кажучи, завданням ополчень було не створювати народні рухи з нуля, а захищати принципи та ресурси вже існуючих рухів. Це добре видно на прикладі РПАУ (Революційної повстанської армії України): вона виникла внаслідок консолідації селянства та революційних рухів 1917-го р., а її піднесення було прямою відповіддю на придушення цих сил спочатку націоналістами України, а пізніше – кишеньковим урядом, встановленим [радянською] метрополією.
Чи допомагав інсурекціонізм надихати народні рухи і, якщо так, чи досяг успіху він хоч у чомусь? Відповідь може бути такою: хоча «пропаганда дією» і була досить успішною (не в останню чергу тому, що зробила інсурекціоністів досить видимими), все ж таки її ефекти найчастіше виявлялися суперечливими, і насправді рідко відповідали початковим цілям.
У деяких випадках (як, наприклад, у Китаї) насильницькі практики анархізму залучали молодих радикалів. Проте, познайомившись раз з анархістським вченням, а також багатьма іншими анархістськими стратегіями і тактиками, навіть серед них переважна більшість насамкінець відмовлялися від принципів «пропаганди дією» – принаймні на практиці. В інших випадках (як, наприклад, у Південній Африці) більшість анархістів і синдикалістів завжди артикульовано дистанціювалися від «пропаганди дією», звертаючись, серед іншого, до таких назв, як «філософський анархізм», або підкреслюючи свою відданість таким методам, як синдикалізм, а іноді взагалі уникаючи терміну «анархізм» або відкидаючи його.
До цієї третьої групи випадків правомірно віднести, наприклад, Британську Індію, де мілітантні націоналістичні формування встановили зв’язок з європейськими анархістськими колами для того, щоб перейняти у них техніки збройної боротьби; загалом ці формування заперечували і анархістське вчення, і анархістську картину світу. Але, принаймні, деякі з їхніх учасників добре вивчили уроки анархістів: і Ібрагім Нассеф аль-Вардан, який убив прем’єр-міністра Єгипту Бутроса Галі у 1908 р., і Хемчандра Дас, який того ж року вчинив замах на районного суддю Музаффарпура (Індія), – були пов’язані з анархістськими колами Європи. За зауваженням Седжвіка, «терористичну хвилю», що почалася наприкінці XIX ст., невірно називати саме «анархістською» – хоча б тому, що вона залучала до своєї орбіти також націоналістів та інших радикалів; і жодною мірою не обмежувалася тими, хто були якось пов’язані з анархістками.
Що не викликає жодних сумнівів, то це те, що «пропаганда дією» зазнала фіаско; і насамперед – у своїх власних термінах. Ні на крок не наблизившись до початкової мети – пробудити класовий гнів, здатний надихнути революції «знизу», вона також слабо розробила інсурекційний проект як специфічне відгалуження анархізму. Незважаючи на відданість своїх прихильників, на широку популярність їх практик та в цілому на спровоковані хвилі терору, «інсурекційний» анархізм провалився як проект – саме з погляду власного порядку денного. Його єдиним по-справжньому суттєвим результатом стало зростання поліцейської кооперації, викликане панікою, спричиненою в колах еліт; переговори, які велися їх представниками, фактично заклали основу для скорої появи Інтерполу, а також спровокували зростання репресій щодо лівих – включно з народними анархістами, за якими міцно закріпився стереотип про анархістів-бомбістів.
З оригіналом статті можна ознайомитись тут.
Оформлення: кадри з фільму «Кафка». 1991. Франція, США. Реж. С. Содерберг.
Список джерел
(1971) James Connolly, Irish Syndicalist. Anarchy Magazine.
ALBRO, W. S. (1996) To Die on your Feet: The life, times and writings of Praxedis G. Guerrero, Fort Worth, Texas Christian University Press.
ALEXANDER, R. J. & PARKER, E. M. (2005) History of Organised Labour in Bolivia, Westford, Greenwood Press.
ANDERSON, B. (2006) Under Three Flags: anarchism and the anti-colonial imagination, Verso.
ARSHINOV, P. ([1923] 1987) History of the Makhnovist Movement 1918-1921, London, Freedom Press.
AVRICH, P. (1984) The Haymarket Tragedy, Princeton, Princeton University Press.
BADRAWI, M. (2000) Political Violence in Egypt 1910–1924: Secret societies, plots and assassinations, Psychology Press.
BAKUNIN, M. ([1866] 1971) The National Catechism. IN DOLGOFF, S. (Ed.) Bakunin on Anarchy: selected works by the activist-founder of world anarchism. London, George Allen and Unwin.
BAKUNIN, M. ([1871] 1971) The Paris Commune and the Idea of the State. IN DOLGOFF, S. (Ed.) Bakunin on Anarchy: selected works by the activist-founder of world anarchism. London, George Allen and Unwin.
BALKANSKI (1982) Liberation Nationale et Revolution Sociale: a l’example de la revolution Macedonienne, Paris, Volonte Anarchiste: Edition Du Groupe Fresnes Antony.
BANTMAN, C. (2006) Internationalism without an International? Cross-channel anarchist networks, 1880-1914. Revue Belge de Philologie et D’Histoire, 84, 961-981.
BAYERLEIN, B. & VAN DER LINDEN, M. (1990) Revolutionary Syndicalism in Portugal. IN VAN DER LINDEN, M. &
THORPE, W. (Eds.) Revolutionary Syndicalism: an international perspective. Otterup/ Aldershot, Scolar / Gower Publishing Company.
BENDANA, A. (1995) A Sandinista Commemoration of the Sandino Centennial: speech given on the 61 anniversary of the death of General Sandino, held in Managua’s Olaf Palme Convention Centre. Olaf Palme Convention Centre: Managua, Centre for International Studies.
BLAUT, J. (1987) The National Question: Decolonizing the theory of nationalism, London, Zed.
BOJANEV, V. (1991) Bulgaria: the history of the Bulgarian anarchist movement. The Raven, 4, 31-35.
BOULOUQUE, S. (1994) Saïl Mohamed ou la Vie et la Révolte d’un Anarchiste Algérien. IN BOULOUQUE, S. (Ed.) Saïl Mahomed: appels aux travailleurs Algériens. Paris, Volonte Anarchiste: Edition Du Groupe Fresnes Antony.
BROWN, E. C. (1975) Har Dayal: Hindu revolutionary and rationalist, Tucson, Arizona, University of Arizona Press.
BUREAU, D. S. I. (1934) The Ghadr Directory: containing the names of persons who have taken part in the Ghadr Movement in America, Europe, Africa and Afghanistan as well as India, New Delhi, Government of India Press.
CABADA, L. (2010) Intellectuals and the Communist Idea: The search for a new way in Czech Lands from 1890 to 1938, Lanham, Lexington Books.
CASANOVA, J. (2005) Terror and Violence: The dark face of Spanish anarchism. International Labour and Working Class History, 87-91.
CASANOVAS, J. (1994) Labour and Colonialism in Cuba in the Second Half of the Nineteenth-Century. State University of New York.
CAULFIELD, N. (1995) Wobblies and Mexican Workers in Petroleum, 1905-1924. International Review of Social History, 40, 51-75.
CHWEDORUCK, R. (2010) Polish Anarchism and Anarcho-Syndicalism in the Twentieth Century. IN BERRY, D. &
BANTMAN, C. (Eds.) New Perspectives on Anarchism, Labour and Syndicalism: The individual, the national and the transnational. Newcastle upon Tyne, Cambridge Scholars Publishing.
CIPKO, S. (1990) Mikhail Bakunin and the National Question. The Raven, 3, 3-14.
CONNOLLY, J. (1910) Labour in Irish History, Cork, Corpus of Electronic Texts.
CONNOLLY, J. ([1909] 1973) Socialism Made Easy. IN RANSOME, O. D. E. A. B. (Ed.) James Connolly: selected political writings. London, Jonathan Cape.
DARCH, C. M. (1994) The Makhnovischna, 1917-1921: ideology, nationalism, and peasant insurgency in early twentieth century Ukraine. University of Bradford.
DELLA PORTA, D. (2013) Clandestine Political Violence Cambridge University Press.
DIRLIK, A. (1989) The Origins of Chinese Communism, Oxford, New York, Oxford University Press.
DIRLIK, A. (1991) Anarchism in the Chinese Revolution, Berkeley, Los Angeles, London, University of California Press.
DIRLIK, A. (2005) Anarchism in East Asia. Encyclopædia Britannica.
DONG-SHIN, S. (2007) Korean Anarchists Pursuing Third Way. Korea Times.
DUBOVIC, A. & RUBLYOV, D. I. (2009) After Makhno: the anarchist underground in the Ukraine in the 1920s and 1930s: outlines of history and the story of a leaflet and of the fate of anarchist Vershavskiy, London, Kate Sharpley Library.
ELTZBACHER, P. ([1900] 1960) Anarchism: exponents of the anarchist philosophy, London, Freedom Press.
FEELEY, F. (1994) French School Teachers against Militarism, 1903-18. The Historian, 57, 315-328.
FERNANDEZ, F. (2001) Cuban Anarchism: the history of a movement, chapter 1. Tucson, See Sharp Press.
GORDON, E. A. (1978) Anarchism in Brazil: theory and practice, 1890-1920. Tulane University.
GORMAN, A. (2005) Anarchists in Education: the Free Popular University in Egypt (1901). Middle Eastern Studies, 41.
GORMAN, A. (2010) ‘Diverse In Race, Religion And Nationality . . . But United In Aspirations Of Civil Progress’: The Anarchist Movement In Egypt 1860–1940 IN HIRSCH, S. J. & VAN DER WALT, L. (Eds.) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
GUÉRIN, D. (1970) Anarchism: from theory to practice, New York, Monthly Review Press.
GUILLAMÓN, A. (2014) Ready for Revolution: The CNT Defence Committees in Barcelona, 1933-1938 AK Press.
HARRISON, W. H. ([? 1947] n.d.) Memoirs of a Socialist in South Africa 1903–47, Cape Town, Stewart Printing.
HART, J. (1978) Anarchism and the Mexican Working Class, 1860-1931, Austin, Texas University Press.
HART, K. (2001) Oral Culture and Anti-Colonialism in Louise Michel’s Memoires (1886) and Légendes et chants de gestes (1885). Nineteenth-Century French Studies, 30.
HEEHS, P. (1994) Foreign Influences on Bengali Terrorism 1902-1908. Modern Asian Studies, 28, 533-556.
HIMKA, J. P. (1982) Young Radicals and Independent Statehood: the idea of a Ukrainian nation-state, 1890-1895. Slavic Review, 41, 219-235.
HIRSCH, S. J. (1997) The Anarcho-Syndicalist Roots of a Multi-Class Alliance: organised labour and the Peruvian Aprista Party, 1900-1933. George Washington University.
HOBSBAWM, E. (1993) Revolutionaries, London, Abacus.
HWANG, D. (2007) Beyond Independence: the Korean anarchist press in China and Japan in the 1920s and 1930s. Asian Studies Review, 31, 3-23.
HWANG, D. (2010) Korean Anarchism before 1945: A regional and transnational approach. IN HIRSCH, S. J. & VAN DER
WALT, L. (Eds.) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
JENSEN, R. B. (2009) The International Campaign Against Anarchist Terrorism, 1880–1930s. Terrorism and Political Violence, 21, 89-109.
JOLL, J. (1964) The Anarchists, London, Methuen and Co.
KAN, L. P. ([1927] 2005) Anarchism and the Question of Practice. IN GRAHAM, R. (Ed.) Anarchism: a documentary history of libertarian ideas, volume 1: from anarchy to anarchism, 300 CE to 1939. Montréal, Black Rose.
KEDWARD, R. (1971) The Anarchists: the men who shocked an era, London/ New York, Library of the Twentieth Century.
KIM, D. K. K. & MALHL, R. S. (1993) Malaysia: Chinese anarchists started trade unions. The Sunday Star. Kuala Lumpur.KOSTICK, C. (1996) Revolution in Ireland: popular militancy 1917 to 1923, London, Pluto Press.
LAFORCADE, G. D. (2001) A Laboratory of Argentine Labour Movements: dockworkers, mariners, and the contours of class identity in the port of Buenos Aires, 1900-1950. Yale University.
LEVY, C. (2010) The Rooted Cosmopolitan: Errico Malatesta, syndicalism, transnationalism and the international labour movement. IN BERRY, D. & BANTMAN, C. (Eds.) New Perspectives on Anarchism, Labour and Syndicalism: The individual, the national and the transnational. Newcastle upon Tyne, Cambridge Scholars Publishing.
MACLACHLAN, C. M. (1991) Anarchism and the Mexican Revolution: the political trials of Ricardo Flores Magón in the United States, Berkeley, Los Angeles, Oxford, University of California Press.
MAKHNO, N. ([December 1928] 1996) A Few Words on the National Question in the Ukraine. IN SKIRDA, A. (Ed.) The Struggle against the State and Other Essays by Nestor Makhno. Edinburgh, San Francisco, AK Press.
MALET, M. (1982) Nestor Makhno in the Russian Civil War, London, London School of Economics and Political Science/ Macmillan.
MARSHALL, P. (1994) Demanding the Impossible: a history of anarchism, London, Fontana Press.
MICHEL, L. ([1886] 1981) The Red Virgin: memoirs of Louise Michel, University of Alabama Press.
MITCHELL, B. (1990) French Syndicalism: an experiment in practical anarchism. IN VAN DER LINDEN, M. & THORPE, W. (Eds.) Revolutionary Syndicalism: an international perspective. Otterup/ Aldershot, Scolar / Gower Publishing Company.
NELLES, D. (2010) Internationalism in the Border Triangle: Alfons Pilarski and Upper Silesian anarcho-syndicalism during the interwar years. IN BERRY, D. & BANTMAN, C. (Eds.) New Perspectives on Anarchism, Labour and Syndicalism: The individual, the national and the transnational. Newcastle upon Tyne, Cambridge Scholars Publishing.
NIMNI, E. (1985) Great Historical Failure: Marxist theories of nationalism. Capital and Class, 58-82.
O’CONNOR, E. (1988) Syndicalism in Ireland 1917-1923, Cork, Cork University Press.
OVED, Y. (1997) The Uniqueness of Anarchism in Argentina. Estudios Interdisciplinarois de America Latina y el Caribe 8, 63-76.
PAZ, A. (2000) La Cuestión de Marruecos y la República Española. Madrid.
PERRY, E. J. (1993) Shanghai on Strike: the politics of Chinese labour, Stanford, CA, Stanford University Press.
POYO, G. E. (1985) The Anarchist Challenge to the Cuban Independence Movement, 1885-1890. Cuban Studies, 15, 29-42.
PURI, H. K. (1983) Ghadar Movement: ideology, organisation and strategy, Amritsar, Guru Nanak Dev University Press.
RAK, H. K. (1986) A History of Korean Anarchist Movement [sic.], Taegu, Anarchist Publishing Committee.
RAMNATH, M. (2011) Haj to Utopia: How the Ghadar movement charted global radicalism and attempted to overthrow the British Empire, University of California Press.
RAPOPORT, D. C. (2004) Modern Terror: The four waves. IN CRONIN, A. & LUDES, J. (Eds.) Attacking Terrorism: Elements of a grand strategy. Washington, D.C., Georgetown University Press.
REVIEW, C. P. A. (1977) A Short History of Anarchism in Bulgaria. Cienfeugos Press Anarchist Review, 27-32.
RUFF, P. (1991) Anarchy in the USSR: a new beginning, London, ASP.
SEDGWICK, M. (2007) Inspiration and the Origins of Global Waves of Terrorism. Studies in Conflict and Terrorism, 30, 97-112.
SETH, S. (1995) Marxist Theory and Nationalist Politics: the case of India, New Dehli, Thousand Oaks, London, Sage.
SHAFFER, K. (2010) Tropical Libertarians: anarchist movements and networks in the Caribbean, Southern United States, and Mexico, 1890s–1920s. IN HIRSCH, S. J. & VAN DER WALT, L. (Eds.) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
SHERLOCK, S. (1998) Berlin, Moscow and Bombay: the Marxism that India inherited. South Asia: journal of South Asian studies, 21, 63-76.
SHIRÕ, N. (January 1975) Anarchists and the May 4 Movement in China. Libero International.
SHUBIN, A. (2010) The Makhnovist Movement and the National Question in the Ukraine, 1917-1921.
IN HIRSCH, S. J. & VAN DER WALT, L. (Eds.) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
SKIRDA, A. ([1982] 2003) Nestor Makhno: anarchy’s Cossack: the struggle for free soviets in the Ukraine 1917 — 1921, Edinburgh, San Francisco, AK Press.
SWART, S. (2000) ’Desperate Men’: the 1914 Rebellion and the politics of poverty. South African Historical Journal, 42, 161-175.
TAI, H.-T. H. (1992) Radicalism and the Origins of the Vietnamese Revolution, Cambridge, Mass./ London, Harvard University Press.
TUROK, B. (Ed.) (1990) Revolutionary Thought in the Twentieth Century, Braamfontein, Johannesburg, Institute for African Alternatives.
VAN DER WALT, L. (2002) «Pour Une Histoire de l’Anti-impérialisme Anarchiste: ‘dans cette lutte, seuls les ouvriers et les paysans iront jusqu’au bout’. Refractions, 8, 27-37.
VAN DER WALT, L. (2010) Revolutionary Syndicalism, Communism and the National Question in South African socialism, 1886–1928. IN HIRSCH, S. J. & VAN DER WALT, L. (Eds.) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
VAN DER WALT, L. (2011) Anarchism and Syndicalism in an African Port City: the revolutionary traditions of Cape Town’s multiracial working class, 1904-1924. Labor History, 52, 137-171.
VAN DER WALT, L. & HIRSCH, S. J. (Eds.) (2010a) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
VAN DER WALT, L. & HIRSCH, S. J. (2010b) Rethinking Anarchism and Syndicalism: the colonial and post-colonial experience, 1870–1940. IN HIRSCH, S. J. & VAN DER WALT, L. (Eds.) Anarchism and Syndicalism in the Colonial and Postcolonial World, 1870-1940: the praxis of national liberation, internationalism and social revolution Leiden, Boston, Brill.
VAN DER WALT, L. & SCHMIDT, M. (2009) Black Flame: the revolutionary class politics of anarchism and syndicalism, San Francisco, Edinburgh, AK Press.
VIZETELLY, E. A. (1911) The Anarchists: their faith and their record, Edinburgh, Turnbull and Spears Printers.
WHEATON, B. (1986) Radical socialism in Czechoslovakia: Bohumír Šmeral, the Czech road to socialism and the origins of the Czechoslovak Communist Party, 1917-1921, New York, Boulder/ Columbia University Press.
WILLIAMS, G. (1975) A Proletarian Order: Antonio Gramsci, factory councils and the origins of Italian communism 1911-21, London, Pluto Press.
WOODCOCK, G. (1975) Anarchism: a history of libertarian ideas and movements, Penguin.
YILMAZ, I. (2014) Anti-Anarchism and Security Perceptions during the Hamidian Era. Zapruder World: An international journal for the history of social conflict, 1.
YONG, C. F. (1991) Origins and Development of the Malayan Communist Movement, 1919-1930. Modern Asian Studies, 25, 625-648.
81 total views, 1 views today