Соціальна значимість Сучасної школи

Соціальна значимість Сучасної школи

Автор: Емма Гольдман
Translator: український підрозділ колективу «Акратея»

Соціальна значимість Сучасної школи

Share/репост

Ця стаття з’явилася за люб’язного сприяння Відділу рукописів і архівів Емми Ґольдман, Нью-Йоркської публічної бібліотеки, фондів Астора, Ленокса та Тілдена. У ній Ґольдман – у період самого розквіту критики шкіл – демонструє їхні суперечності та руйнівні механізми, і виступає на захист концепції Сучасної школи, сформульованої Франсеско Феррером.

Сьогодні питання щодо гуманності та обґрунтованості нинішньої освіти, як і наприкінці XIX століття, знову актуалізується більшістю лівих рухів. Ця стаття Е. Ґольдман звертається до самих основ анархістського розуміння педагогіки, статевого виховання та виховання вільної та сильної особистості – вона цінна насамперед тим, що доповнює панораму лібертарного руху в педагогіці на рубежі 19-20 століть у західних країнах, зокрема у США.

Емма Ґольдман (1869–1940)

Щоб у всій повноті усвідомити соціальну значимість Сучасної школи, спочатку нам необхідно зрозуміти, як працює школа сьогодні, а потім – розглянути ідею, яка лежить в основі тенденцій сучасної освіти.

Що прийде на зміну сьогоднішній школі – державній, приватній чи приходській?

Для дитини школа стає свого роду в’язницею, яка служить її ув’язненню; подібно баракам для солдатів; школа – це місце, де все спрямоване на руйнування волі дитини, на поводження з нею як з тістом, яке необхідно розкатати, замісити та надати йому форму, яка зробить її чужою до себе.

Я не хочу сказати, що цей процес запускається кимось свідомо; він лише є істотною частиною системи, що розглядається, яка може підтримувати себе лише за допомоги дисципліни та уніфікації. Я стверджую, що саме тут криється величезний злочин сучасного суспільства.

Щоб як слід надломити людську волю, слід починати з раннього віку, оскільки розум дитини в цей час зберігає достатню гнучкість. Подібно тому, як акробатам – аби навчитися майстерності володіння м’язами, слід починати тренуватися і упражнятися, доки їх м’язи все ще піддатливі.

Сама думка про те, що знання може бути набуте у школі тільки через систематичне зубріння, і що шкільний час – єдиний, коли можна це знання отримати, – настільки безглузда, що цим дискредитує існуючу систему освіти, виявляючи її необґрунтованість і марність.

Припустимо, хтось висловив припущення, що найкращі результати для індивіда та суспільства можуть бути забезпечені лише через примусове харчування. Невже проти цієї затії протестуватимуть лише неосвічені? Адже шлунок набагато більше пристосований до подібних ситуацій, ніж мозок. І все ж, ми чомусь знаходимо цілком природним примусовість розумового харчування.

Ба більше, ми вважаємо себе вищими за інші нації, оскільки саме ми придумали трубку для примусового годування, через яку за певну кількість годин на день і певну кількість років життя здатні наситити дитячу голову непомірним обсягом інтелектуальної їжі.

Шістдесят років тому Емерсон промовив:

«Ми – учні слів; ми замкнені в школах і коледжах на десять чи п’ятнадцять років, і виходимо звідти порожніми пустодзвонами, ходячими словниками, – і в результаті не розуміємо суті».

З того часу, як були написані ці мудрі слова, Америка досягла всемогутності шкільної системи, але незважаючи на це, ми виявилися віч-на-віч із власним безсиллям.

Найбільша шкода такої системи освіти – навіть не в тому, що вона не приносить нам нічого того, що дійсно варто знати, а в тому, що вона хвастливо заявляє, ніби виступає за істинно вірну освіту, але насправді служить лише поневоленню та пограбуванню народу набагато більше, ніж це міг би здійснити авторитарний правитель.

Майже кожен в Америці, включаючи лібералів і радикалів, вважає, що Сучасна школа – це чудова ідея для європейських країн, але нам вона не потрібна: «Погляньте на наші можливості», – заявляють вони. Насправді сучасні методи освіти куди потрібніші Америці, ніж Іспанії, або будь-якій іншій країні, оскільки ніде більше немає такої зневаги до оригінальності мислення та свободи особистості. Уніфікованість та імітація – ось наш девіз. З самого моменту народження і до самої смерті цей девіз призначається кожній дитині як єдино доконаний шлях до успіху. І немає в Америці жодного вчителя чи вихователя, який міг би утриматися на своєму робочому місці, якби він наважився хоч трохи відійти від цього принципу уніфікованості та імітації.

Генрієтта Родман, викладачка одного університету в Нью-Йорку, якось в літературному класі розповіла своїм ученицям про відносини між Джорджем Еліотом і Льюїсом[1]Джордж Еліот (справжнє ім’я – Мері Енн Еванс) та Льюїс Джордж Генрі.. Одна маленька дівчинка, яка виросла в католицькій сім’ї та виявилася найвищим зразком дисципліни та уніфікованості, розповіла своїй матері про те, що почула у класі. Та повідомила про це священнику – той же вважав за потрібне доповісти про Міс Родман у Раду освіти. Незважаючи на те, що в Америці держава та церква – непов’язані між собою інститути, Рада освіти закликала Міс Родман до відповіді й дуже чітко дала їй зрозуміти, що якщо вона ще раз дозволить собі подібні вільності, буде звільнена зі свого робочого місця.

У Ньюарку, в штаті Нью-Джерсі, містер Стюарт, високопрофесійний викладач старшої школи, якось головував на меморіальних зборах Феррера, тим самим образивши католиків цього міста, які негайно подали на нього скаргу до Ради освіти. Я думаю, що вже настала доба усім освіченим людям усвідомити те, що наша колишня система економічної та політичної неспроможності тримається не стільки на багатстві та правлінні, скільки на інертній масі людства, яка була вишколена та замкнена в абсолютній одноособовості, і що сьогоднішня школа є лише найефективнішим інструментом задля збереження цього стану речей. Я не думаю, що трохи перебільшую, або що я самотня у своєму баченні. На підтвердження своїх слів наведу цитату зі статті за вересень 1910 року в журналі Mother Earth[2]«Мати Земля» – анархістська газета в США, що періодично випускалася з 1906 по 1917 рік. доктора Хайльмана, чудового шкільного вчителя з майже двадцятип’ятирічним досвідом. Ось що він каже:

«Наші школи терплять кризу, оскільки ґрунтуються на примусі та обмеженні волі. Дітьми безпідставно командують, їм постійно кажуть, що, коли і як робити. Ініціатива, оригінальність, самовираження та індивідуальність – все це під забороною. При цьому продовжує вважатися, що всім повинні бути цікаві ті самі речі, в тій самійпослідовності і в той самий час. Поклоніння ідолу єдино-особистості продовжується у всіх можливих формах. А щоб бути ще більш захищеною від будь-якого інакомислення, школа диктує вчителю кожен окремий крок, кожен підхід та педагогічний прийом, унеможливлюючи його власну ініціативу та оригінальність. Ми й досі безперервно чуємо про порядок, контроль, систему та дисципліну – у старовинному розумінні цих слів, адже всі ці методи спрямовані швидше на придушення, ніж на звільнення людського життя.

У таких обставинах вчителі стають простими інструментами, автоматами, що лише увічнюють машину, яка виготовляє такі самі автомати. Вони наполегливо примушують учня до свого знання; вони ігнорують або пригнічують його інстинктивне прагнення краси і бути потрібним світу; вони заганяють їх у мертву муштру, якій надали статус фундаментального курсу з безглуздою назвою; вони замінюють природні внутрішні стимули дитини, які не знають страху труднощів і не мізерні на застосування зусиль, – на стимули зовнішнього примусу і штучні підкупи, які зазвичай ґрунтуються на страху, антисоціальній жадібності чи суперництві, – це перешкоджає розвитку почуття радості в роботі заради неї самої; це заважає цілеспрямованій роботі та гасить прагнення творчої ініціативи та запал соціального служіння; це замінює справді значимі мотиви на миттєві – споживання і забаганка».

В результаті дитина передбачувано стає кволою, розум її притуплюється, а істота – спотворюється. Все це робить її нездатною зайняти своє місце у соціальній боротьбі в якості самостійного суб’єкту. Справді, складно назвати щось більш ненависне сучасному світу, ніж автономність у будь-яких питанні та справі.

Журнал «Mother Earth»

Сучасна школа повністю відкидає таку згубну і справді злочинну систему освіти. Вона наполягає на тому, що між примусом і вихованням – не більше гармонії, ніж між тиранією та свободою – вони далекі одне від одне, як полюси. Головний принцип Сучасної школи полягає в наступному: виховання розглядається як процес «витягування», а не «вбивання» та «втискання»; воно сприяє спонтанному розвитку, спрямовуючи власні зусилля дитини на ті сфери знання, що вона бажає досліджувати. Тому вчителю – замість того, щоб протистояти або ставати на місце авторитету і наполягати на своїх власних поглядах, пристрастях і переконаннях, – слід грати роль інструменту, який у будь-який момент готовий чуйно відгукуватися на прояви потреб дитини, або роль каналу, через який дитина може набути таку кількість упорядкованих знань про світ, скільки вона сама готова прийняти та засвоїти. В якості фактів у Сучасній школі розглядаються лише наукові, доведені факти; при цьому, ніяка інтерпретація теорії – соціальної, політичної чи релігійної – не може бути представлена як така, що не підлягає критиці чи сумніву.

У цьому сенсі Сучасна школа має бути лібертарною. Кожним учневі та учениці слід допомогти стати вільними, аби вони змогли пізнати самих себе. Головною метою такої школи є сприяння гармонійному розвитку всіх прихованих у дитині здібностей. Це означає, що у Сучасній школі не може використовуватися ні примус, ні пов’язані з ним правила і приписи.

Ентузіазм і шляхетність в учнях вчитель цілком здатен викликати власним ентузіазмом і шляхетністю свого характеру. Але як тільки він спробує будь-яким чином примусити дитину до чогось, він вже переступає межі дозволеного. Дисциплінувати дитину означає неминуче встановлювати суперечливі моральні принципи, оскільки дитина внаслідок цього починає думати, що покарання – це щось, що нав’язане їй ззовні, нав’язане більш владною, ніж вона, людиною; замість того, щоб розуміти під покаранням природні та неодмінні реакцію та результат своїх власних дій.

Соціальна мета Сучасної школи полягає в тому, щоб розвивати індивіда через пізнання та вільне визначення рис його характеру, щоб він міг стати соціальною істотою, навчившись пізнавати себе, своє ставлення до оточуючих, і реалізовувати себе в гармонійних відносинах із суспільством.

Ясна річ, Сучасна школа не пропонує відмовитися від усього, чому педагоги навчилися на помилках минулого. І хоча вона братиме до уваги досвід минулого, все ж таки вона завжди має використовувати лише ті методи та інструменти, які сприятимуть самовираженню дитини. Наприклад, у підході, який застосовується в нинішній школі, дитині рідко дозволяється власне судження або ініціатива. Проте чи не має матеріал, заснований на досвіді та уяві учня, давати значно більше їжі для роздумів і розвитку, ніж можна витягти з сучасного годинникового методу, який у кращому випадку є ні що інше, як порожнє наслідування?

Кожен, хто хоч трохи знайомий із методологією сьогоднішньої школи, знає, що при навчанні історії дитину навчають тому, що Карлейль називав «компіляцією брехні». Король тут, президент там та кілька героїв, яким поклоняються після смерті – ось і весь матеріал шкільного підручника з історії. Навпаки, Сучасна школа, навчаючи історії, повинна представити дитині панораму найважливіших періодів та подій, яка ілюструє основні рухи та епохи розвитку людства. Тому вона повинна дати їй знання про боротьбу минулих поколінь за прогрес і свободу, і цим викликати в ній повагу до ідей, спрямованих на звільнення людства. Основний принцип Сучасної школи полягає в тому, щоб скасувати фігуру простого інструктора – інструктора, засліпленого своєю нікчемною спеціальністю, і не здатного розрізнити за нею повноту життя, якому вона покликана служити; вузьколобого шанувальника однаковості; дрібного реакціонера, який кричить: «більше правопису й арифметики, та менше життя!»; короткозорого апостола втіхи, який у своєму поклонінні тому, що було, не бачить того, що є і що має бути; дурного прихильника розпадаючогося століття, який воює проти свіжої сили, що проростає з ґрунту, – все це Сучасна школа прагне замінити життям, справжнім тлумаченням освіти.

Настає новий день, коли школа служитиме людському життю у всіх його проявах і підтримуватиме кожну дитину на шляху до того місця в суспільстві, яке відповідатиме її особистісним особливостям; девіз цієї школи полягатиме вже не в одноособовості та дисципліні, а у свободі, розвитку, добрій волі та в радості для всіх і кожної.

Статеве виховання

Освітня система, яка відмовляється бачити в юній квітучій і висхідній особистості незалежність розуму та цілісність вільнорозвинутого тіла, буде так само сліпа до значущості стадії статевого розвитку в дитині. Втім у дітей і підлітків є свої підліткові мрії та смутні передчуття сексуального ваблення. Почуття ці розкриваються повільно, як пелюстки бутону, – наближення статевої зрілості поглиблює чутливість і активізує емоції: нові перспективи, фантастичні картини, барвисті пригоди в стрімкій процесії йдуть одна за іншою перед дитиною, що сексуально прокидається. Той факт, що юність – це найчутливіший і найвразливіший період для неординарних фантастичних та поетичних переживань, визнаний всіма сексологами. Сяйво юності, на жаль, таке короткочасне, але так нерозривно пов’язане з пробудженням еротизму. Це той період, коли ідеї, ідеали, цілі та мотиви починають формуватися в людських грудях; те, що потворно і низько в житті, все ще залишається накритим фантастичним покривалом, оскільки вік, який знаменує перехід від дитини до підлітка, справді є самим вишуканим, поетичним і чарівним періодом всього людського життя.

Нічого не залишається від цієї магічної смуги життя, крім пороку та порчі, що приписують їй пуритани та моралісти. Дитина не лише може не усвідомлювати самої себе, вона, напевно, не буде й мати ще ніякого поняття про те, що в ній може таїтися сексуальна сила. Пурітани вибудовують високу стіну навколо цього найбільшого людського факту – нині жоден промінь світла не зможе проникнути через цю змову мовчання. Тримати дитину повністю необізнаною у питанні сексуальності для вихователів вважається моральним обов’язком. Прояви сексуальності вони розглядають так, ніби це схильність до злочину, хоча пуритани та моралісти з власного досвіду знають, що сексуальність – це щось важливе. І все ж таки вони неухильно продовжують забороняти все, що могло б звільнити стурбовані розум і душу дитини, все, що могло б звільнити дитину від страху та занепокоєння.

Поінформовані про погані та похмурі наслідки при нерозумінні статевих питань і вихователі. Проте немає у них ні тієї свідомості, ні тієї людяності, щоб зруйнувати стіну, зведену пуританством навколо сексу; вони подібні до батьків, які зазнавали жорстокого поводження в дитинстві, і тепер вони жорстоко поводяться і мучать своїх дітей, щоб помститися за своє власне дитинство. В юності батьки та вихователі втовкмачували їм у вуха, що секс низький, нечистий і огидний. Тому вони відразу ж починають втовкмачувати те ж саме у своїх дітей.

Потрібне незалежне судження та велика відвага, щоб звільнити кого-небудь від таких почуттів. Двоногим тваринам, яких ми називаємо батьками, бракує і того, й іншого. Таким чином, вони змушують своїх дітей розплачуватися за образу, завдану їм їхніми батьками. Це вкотре доводить, що знадобляться століття освіти, щоб усунути шкоду, заподіяну традиціями та звичками. У руслі цих традицій, «невинність» стала синонімом «невігластва»; невігластво дійсно вважається найвищою чеснотою і є «тріумфом» пуританства. Але насправді ці традиції є злочинами пуританства: вони вже призвели до непоправних внутрішніх і зовнішніх страждань дітей та юнацтва.

Вкрай важливо, щоб ми усвідомили, що людина – вид куди більше сексуальний, аніж моральний: перше їй притаманне – друге прищеплене. І неважливо, коли вузьколоба мораль вимагає від нас конфліктів зі статевим вабленням, – останнє завжди переважає. Але питання, яким чином? У таємниці, брехні та в обмані, в страху та нервовому занепокоєні. І справді, не в статевому потязі криється все брудне, а у свідомості та серцях фарисеїв: вони-то й поливають брудом навіть невинні та ніжні прояви в житті дитини. Часто можна спостерігати групи дітей, у яких ті шепочуться та розповідають одна одній легенду про лелеку. Вони десь почули, знають, що це – нібито смертний гріх, про який під страхом покарання заборонено заявляти відкрито. Так і виходить, що коли діти застають когось зі старших, вони розбігаються, як злочинці, спіймані на місці злочину. Як це було б ганебно для старших, якби про їхню процесію дізналися б хтось ще, і як трагічно було б те, що їх приписали до грішних і безбожних.

Ці діти виявляються остаточно виштовхнутими до стічної канави, оскільки їхні батьки та вчителі вважають будь-яке розумне обговорення сексу категорично неприйнятним та аморальним. У пошуках знання цим дітям доводиться звертатися до інших джерел, природничо науковий потенціал яких вірний лише частково. І все ж навіть він – корисніше, ніж удавана чеснота дорослих, які таврують природні статеві збудження дитини за злочин і порок.

У своїх дослідженнях молодь часто стикається із прославленням любові. Вони дізнаються, що любов – це сама основа релігії, обов’язку, чесноти та інших таких чудових речей. З іншого боку, через спотворений образ сексу любов постає перед ними як огидна карикатура. Лише виховання обох статей в істині та простоті багато в чому допомогло б виправити цю плутанину. Якби в дитинстві і чоловіка, і жінку вчили прекрасному товариству, це захистило б їх від надмірності сексуальної жаги та допомогло б емансипації жінки набагато більше, ніж усі закони в зводах і наявності в неї права голосу.

Кадр із фільму «Сад бажань» 1987. СРСР. Реж. Алі Хамраєв

Більшість моралістів та чимало педагогів досі дотримуються застарілого уявлення про те, що чоловік і жінка належать до двох різних видів, рухаються у протилежних напрямках, а тому мають триматися порізно. Любов, яка мала б служити спонуканням до гармонійного злиття двох істот, сьогодні, внаслідок морального катування молодих, кидає їх одне до одне у виснажливі, голодні, нездорові сексуальні обійми. Таке задоволення неминуче лишатиме після себе дурний смак і «нечисте сумління».

Захисники пуританства, моралі та панівної системи освіти процвітають лише в тому, щоб зробити життя більш невиразним, підлим і зневажливим. Чи стануть самобутні особистості терпіти таке неподобство? Єдиний вихід із цієї ситуації – проект скасування створеної системи, а також усіх тих, хто займається так званою освітою. Найкраще виховання дитини – це дати їй спокій і привнести до неї розуміння та співчуття.

Оформлення: кадр з фільму «Історія Рона Кларка» 2006. США, Канада. Реж. Ренда Хейнс.

Редактура: Амелі Бендер.

Оригінал: https://theanarchistlibrary.org/library/emma-goldman-the-social-importance-of-the-modern-school.

 220 total views,  1 views today

Примечания

Примечания
1Джордж Еліот (справжнє ім’я – Мері Енн Еванс) та Льюїс Джордж Генрі.
2«Мати Земля» – анархістська газета в США, що періодично випускалася з 1906 по 1917 рік.