Простір великого міста сплетений з множини вимірів, наповнених р!зноман!тними за ступенем видимості фігурами, чутністю їхніх голосів (і взагалі звуків), проникливістю сконцентрованих в них символів і спонтанних значень.
Особливе місце в цьому полотні займає земля (або асфальт). Це – свого роду антисвіт міста, який ніби символічно збігається з платонівським небуттям. Туди відправляють недопалки, обгортки, використані трамвайні білетики, рідини, що обтяжують тіло. Там залишають їжу, яка впала, та інші речі, що вичерпали свій ейдос або раптово випали з нього. Зазвичай це навіть не виглядає занадто дивно: річ зустрічається своєю порівняльною щільністю з однокореневою щільністю асфальту, яка в кінцевому рахунку, поглинає її через недовгий час неминучих заломлень вихідної форми.
Навмисним і тривожним цей дивний метафізичний метаболізм стає лише тоді, коли в «антисвіт» землі провалюється жива істота. Наприклад, кіт. Якщо йти людною вулицею в годину-пік, погляд вже здалеку спотикається через цей дивний антагонізм, ніби прокидаючись від природної замисленості пішохода: тепле, м’яке, дихаюче – на твердому, холодному і брудному.
У своїй повсякденності всі істоти стикаються із землею інструментально, крадькома, ніби намагаючись проскочити її непоміченими, не задивляючись й не зупиняючись даремно. Земля – це те, про що не слід думати інакше як про миттєвий засіб, це – повний антипод всього, що наповнює намір та думку створіння: людини чи тварини. І якщо замрієшся*, зазіваєшся – вона відгукнеться й – пиши пропало. Тому вид живої істоти на землі – по-своєму висмикує з дрімоти буденності: як різкий звук, як слова «щось сталося».
Кіт, який лежить на асфальті, по суті, вже непомітно тоне в ньому, зникаючи навіки. Погляди перехожих більше не зупиняються на ньому: для них він загубився в низці речей, що йдуть у небуття: сміття, сухого листя, назавжди втрачених предметів. Повз нього проходять навіть ті, хто самі заводять домашніх тварин, або, принаймні, гортають їх зображення в інтернеті. І якщо суперечливий союз любові до м’ясних страв і любові до домашніх тварин ще можна пояснити через химерну відсутність у свідомості тотожності між родами речей (істота й речовина), то байдужість до кота на асфальті на тлі загальної (теоретичної) любові до котів можна пояснити тільки загадковою онтологією асфальту.
Втім, те саме вірно й для людей: людина, яка затрималася на землі трохи довше, ніж триває стрімкий функціональний дотик, стає подібною до залишеного помирати кота. Вона немов вростає в землю, стаючи її візуальним продовженням: перешкодою на шляху, прикрим викривленням міського простору, наполегливою річчю на шляху володарів ідей, – річчю, що загрожує розімкнути їх захищеність. Людина на землі – завжди вже трохи не людина. В очах перехожих вона більше не володар імені та власної історії, але просто «п’яниця», «наркоман», «маргінал» і в будь-якому випадку – неприємний ефект світу. Неважливо, чи йде мова про безпритульного літнього чоловіка або про молоду жінку, що знепритомніла, земля робить невидимими усіх: спочатку символічно, в просторі міста, пізніше – біологічно, в просторі ґрунту. Все, що скільки-небудь довготривало торкається землі, поступово провалюється у небуття. Тому, по суті, асфальт – це перші брами смерті.
Кожен день біля них зустрічаються люди, тварини, птахи. Вони дивляться у світ крізь виростаюче перед ним скло, як спостерігають за життям після своєї смерті герої п’єси Сартра. Голуб, що сповзає в смерть, стоячи в кутку будинку, побитий кіт, що зісковзує в кому біля котячого лазу в підвал, людина, яка втратила свідомість або надію, – всі стають невиразні в просторі асфальту, ніби зливаючись в єдиний чутливий потік, який з останніх сил протистоїть непохитній матерії небуття, але незмінно програє цю сутичку.
В цілому ряді своїх положень, які складають змісти розуму й культури, платонівська онтологія (як і раніше, одна з базових прошивок нашого мислення) до сих пір потребує фундаментального переосмислення. Символічна картографія простору – не виняток. Саме тут, в буквальному, тілесному, навіть інтимному вимірі – межа буття й небуття задає прообраз всіх інших кордонів, метафорично екстрапольованих вже у простір політичного. Небуття людини, буквально лежачої на землі, – лише прообраз небуття селянина або бідняка в очах заможних мешканців метрополії. Небуття кота, розпластаного на людній вулиці серед білого дня – лише початок небуття абстрактного тваринного в приготованих для нього механізмах індустрії.
Знання про те, де проходить цей кордон, здатне не тільки створити можливість його обійти, але й змістити його відповідно до нового проекту. Сьогодні нам вже не обійтися без нової оптики, чутливої навіть в стійкому тумані платонівської онтології, та здатної розрізняти буття там, де колись беззахисно згинуло так чимало тих, хто цілком могли ще тривати – якби не проклятий простір асфальту й не згубні нетрі бідності.
- Переклад українською end, вичитка та корекція Arrrna.
1,626 total views, 2 views today