Прогулянка кладовищем (з Максом Штірнером)

Прогулянка кладовищем (з Максом Штірнером)

Автор:

Прогулянка кладовищем (з Максом Штірнером)

Share/репост

У гірських районах Грузії часто зустрічаєш старі обеліски, що поросли мохом та лишайниками, загубилися серед галасливих трав й забувшого своє призначення каміння. Місцеві жительки* розповідають, що колись було прийнято ховати близьких прямо у своєму дворі. Таким був шлях роду, і не було в цьому нічого страшного або дивного.

Так і стоять вони до сих пір: серед хмар, спорожнілих будинків й первозданної безмовності світу. Як продовження гір, які одного разу пізнали людську думку і дотик людських рук, а тепер сумно застигли в пам’яті про них і про свій справжній дім.

Не лякала близькість мертвих та жительок Трансільванії. Наприклад, в місті Брашов не тільки вікна, а й веранди прилеглих будинків звернені до кладовища самим неупередженим чином: часто прямо з балкону можна доторкнутися до землі пагорбу цвинтаря, що підноситься до самого даху будинку. Ймовірно, під час дощу крізь його стіни чутно, як збігає вглиб пагорбу вода.

Селище Степанцмінда, Сакартвело

У Росії склалася інша традиція сприйняття кладовища. На відміну від фінів, які хоч символічно й відмежовують його від основної частини міста, але все ж переживають його спокійно або навіть вітально (наприклад, Гельсінське кладовище вражає кількістю еротичної скульптури), жителі Росії прагнуть дотримуватися максимальної зони відчуження між кладовищем і власним житлом. Більше того, прогулянки кладовищами, навіть вдень вважаються пристрастю вельми дивною, якщо не підозрілою (що знову-таки зовсім не характерно для Європи).

Обнесені високим парканом кладовища закриваються раннім вечором і часто суворо охороняються. Переночувати же поруч з мертвими – ціла пригода, доступна лише юним, зневіреним або тим, хто ховається. Особливо це справедливо для кладовищ сільських – тих, навколо яких ночами стеляться тумани, наповнені голосами птахів і тишею. Часом навіть сміливому йти туди моторошно особливо в ночі старого місяця. Так вже навчені очі казками, повістями та переказами, що склалися тут.

Дослідники койметрофобіі (боязні кладовищ) називають цілий ряд більш-менш очевидних причин такого погляду – культурологічних, психологічних, естетичних, соціологічних та інших. Однак жодна з них по-справжньому не прояснює питання про те, чому ж все-таки домашні надгробки в гірській Грузії настільки спокійні та сумні, а слов’янські кладовища настільки лякаючі й хтонічні. Адже близькість мертвих наявна в обох випадках, і в першому – куди більш інтенсивно.

Ось кілька міркувань з цього приводу.

Родич, якого поховали у власному саду, цілком зрозумілий мешканцям будинку. Вирушаючи в землю, він зберігає для них самототожній образ і конкретність свого життєвого шляху. Це все ще він, нехай і в іншій іпостасі. Його індивідуальне не переломлюється й не розмикається ніякими новими причетностями. На його могилі спокійно та ясно: його самотність – все те ж, що й при народженні, й за життя, й в стражданні. Це його самотність, точка його своєрідності.

Частково це зберігається і в Трансільванії: покійний немов переїжджає в сусідній будинок, але не відсікається від плину життя. На відміну від Грузії, тут він вже стикається з якимось новим світом – світом мертвих, але так як всі вони – колишні сусіди, такий перехід все ще не виглядає занадто різким, а тому лякаючим. Подібно дитячим майданчикам, кладовища у дворах виглядають природно й органічно. Лякаюче в них помітно лише вночі: мабуть, впливає православне оздоблення, звично зчитуване російськомовним оком саме як хтонічне.

Гельсінкі, Фінляндія

Тим часом, російський цвинтар трапляється як абсолютно новий світ. Формально він становить розлом в бутті, який поступово застилає небуттям. Однак фактично парменідівське «небуття немає» тут не спрацьовує: небуття очевидно існує (через підземні води язичництва, через забобонне православ’я, через фольклор побутового хаосу чи літературу, й через щось ще). Але цього не можна бачити і визнавати. Такий негласна заборона, мабуть, і породжує підозру до відвідувачок кладовищ: «Що це вони там роблять? Торкаються небуття?» Психоаналіз давно відкрив зв’язок між витісненим знанням і запереченням. Схоже, цей механізм спрацьовує й тут.

м. Брашов, Трансільванія, Румунія

Яким чином існує небуття російського кладовища?

Вирушаючи туди в останню дорогу, покійні навіки розлучаються зі світом, в якому вони залишили свій слід. Тут цей слід повинен зарости саме просторово. Буття людини не вщухає розмірено, гармонійно повертаючись в природу там, де було порушено смертю (як в Грузії або Румунії), проте обривається після неї та переміщається у сліпу пляму далекого кладовища.

Там йому доведеться розпочати все спочатку. І в першу чергу – злитися з безліччю абсолютно чужих людей, об’єднаних лише бюрократичним статусом «мертві». Чим вище стіна кладовища (а вище, ніж в російській традиції, здається, не буває), тим більше їх розрив з живими. Відтепер він позбавлений своєї своєрідності та змішаний з іншими так само, як солдат в казармі змішаний з іншими солдатами, а пацієнт лікарні – з іншими пацієнтами. Тепер він лише уламок колишнього себе, і все, що йому лишається, – не тільки органічно, а й символічно зростатися з колективним тілом «мертвого», поступово втрачаючи індивідуальність свого життя й своєї смерті. У цій нав’язаній анонімності його конкретність з неминучістю тане. І родич, який зазирнув на його могилу, неодмінно відчує, що тепер зв’язок його з небіжчиком куди менше, ніж небіжчика – з усіма іншими небіжчиками цього кладовища. Вірогідно, у цій точці і в’є своє гніздо горе. І стає наочним буття небуття.

Тут же виникає Інший. Близькі, залишені там, за межею, у світі мертвих, втратили обриси самототожності. Їх голоси влилися в хор мертвого й більше не помітні окремо. Як тепер зустрітися з ними крізь це розчинення? Ймовірно, це питання й дало початок безлічі сюжетів про облудні примари померлих, що виявляються живим. «Чи ти це?» – вічна тривога живого, що засумнівався в достовірності виявленого й побоюється не стільки когось чужого під маскою померлого, але, скоріше, сутнісної зміни в ньому до повної інакшості (що вірогідно, навіть загрожує небезпекою).

Справді, після зникнення у світі мертвих покійний розчиняється в його матерії і вже хоча б тому протистоїть живим. Що за істини тепер відкриті йому? Що за якості придбав він, злившись тілесно (і за своєю суттю) з іншими мертвими? Чи той він тепер, що й раніше? Ні, не той же. Тут і зяє втрата. Тепер його голос – голос абстрактного світу, що протистоїть світу живих, й щосили забобонно намагається не обертатися у темряві на це протистояння.

У цьому сенсі Танатос живих в Росії – це таємна, ретельно прихована одне від одне жага до розчинення в абстрактності мертвого світу, що обіцяє довгоочікуване подолання самотності буття живого – у всій його конкретності, або у несамовитій та втомленій тузі по її недосяжності. Це потаємна перевага буття небуття – небуттю буття в порослій кропивою безпросвітній повсякденності. Ймовірно, в цьому й полягає основа настільки загального для російської реальності табу на тему смерті.

  • Оформлення: фотографії Марії Рахманінової.
  • Примітка перекладачки українською: тут і далі іменники жіночого роду вживаються як загальні.
  • Переклад українською end, вичитка та корекція Arrrna.

113 total views, 1 views today