Між «неміччю» та «свободою»: щодо політичної історії поняття «акратея» (ἀκράτεια)

Між «неміччю» та «свободою»: щодо політичної історії поняття «акратея» (ἀκράτεια)

Автор: ,

Між «неміччю» та «свободою»: щодо політичної історії поняття «акратея» (ἀκράτεια)

Share/репост

Стаття присвячена дослідженню грецького поняття «акратея» (ἀκράτεια) та політичній історії його вживання у світлі детермінованості виміром політичного – зокрема й особливо дискурсами влади. У роботі висловлюється та обґрунтовується припущення щодо взаємозв’язку між переважними конотаціями цього поняття в текстах і тими політичними та культурними контекстами, які служили їм концептуальними ландшафтами. Також на підставі герменевтичного аналізу джерел встановлюється траєкторія багатоетапної модалізації поняття, що розглядається, і виявляється процедура «ступінчастої дефініції», яка засновувала негативні значення слова та залишала за бортом історії використання його можливі позитивні значення.

Двадцяте століття радикально змінило знання про мову та її роль у соціальній реальності, зробивши зримими мовні структури та процеси, що лежать в основі повсякденності та наших уявлень про неї. Відтоді слова перестали збігатися з речами. Точніше, ми раз і назавжди втратили можливість помилятися щодо цього збігу. Речі, приховані від нас нашаруваннями зарядженої мови, замкнулися в собі. Втім, куди герметичніше речей виявилися явища та ідеї. Заломлюючись дискурсами різних систем до невпізнання, аж до повної інверсії, вони виявилися важко вловлюваними та потребували колосальних дослідницьких зусиль.

Особливо це стосується відносин усередині бінарної опозиції, що задає, мабуть, найбільш глобальний для людської історії діапазон напруги – опозиції влади та свободи. Усередині неї виникає переважна більшість інших ліній напруги та решти бінарних опозицій; її поле надає імпульс до поляризації політичних поглядів, етичних установок та екзистенційних модусів. У широкому розумінні влада та свобода – дві крайні точки, протистояння яких є причиною і водночас ландшафтом усіх глобальних і локальних процесів та явищ у політиці, економіці, суспільстві, повсякденності. Онтологічно це протистояння можна помислити як протистояння єдиного дійсного множинному можливому; проголошеної істини – переживанню буття; деякого випадкового статичного щось (владного стримування) – всім можливим варіантам його заперечення чи динамічному ніщо (без-владному не-стримуванню), пластичному та відкритому варіативному різноманіттю та динаміці конкретних щось; завершеного – тому, що триває у бутті; кінця – процесу, сповненому початків. Інакше кажучи, опозиція «влада-свобода» історично завжди була й залишається фундаментальною розміткою нашої взаємодії зі світом та присутності в ньому всіх інших явищ і систем.

Незважаючи на постмодерністську деконструкцію самого принципу бінарності як інструменту мислення, бінарні опозиції, по-перше, продовжують зберігатися як у структурах мови й мислення, так і у створюваній ними реальності. По-друге, навіть якби деконструкція повністю вдалася, навряд чи слід би було відмовлятися від цієї останньої опозиції – що дозволяє, принаймні, зареєструвати те, у боротьбі з чим деконструкція формувалася як метод. Опозиція «влада-свобода» – це своєрідний контур бінарних модальностей.

Проте у ній, на відміну від інших, відсутня визначеність ієрархічної шкали. Так, якщо в класичних бінарних опозиціях – «верх-низ», «чоловік-жінка», «розум-почуття», «білий-кольоровий», «учень-вчитель» та інших, як зауважує Ж. Дерріда, завжди одночасно вже міститься явний онтологічний пріоритет одного з елементів [1. P.135; 2. P.81], у випадку з опозицією «влада-свобода» це аж ніяк не так. Принаймні на рівні риторики і те і інше приблизно рівною мірою представлено у західній традиції як цінності. Часто – парадоксально водночас. Часто – в тих чи інших пропорціях та з певними обмовками. Ця підстава видається нам достатньою для того, щоб вважати цю бінарну опозицію винятковою і такою, що потребує особливого підходу.

Втім, інтерес у ній становить і її методологічний характер: втративши її, ми одночасно втрачаємо й інструмент реєстрації влади (тобто того, через що взагалі всі бінарні опозиції виникали і завдяки чому існували).

У цьому сенсі категоріальна пара «влада-свобода» спрацьовує, як сама можливість започаткування опозицій взагалі у площині насильницького утвердження бінарності в самій логіці: альтернативою істині може бути лише брехня (це означає, що будь-яке альтернативне означення автоматично оголошується помилковим, не-істинним), хоч це зовсім і не обов’язково у разі тризначних, багатозначних чи нескінченнозначних логік, які модифікують навіть саме поняття суперечності.

Можливою причиною такої ієрархічності у парах опозицій в межах європейської філософської традиції є аналогія з ще однією категоріальною парою «буття-небуття», в якій є лише буття, а його протилежності ніби й не існує. І все ж таки вона є, як сама можливість заперечення буття. Лише на рівні логічної операції заперечення, а не на рівні реальної онтологічної альтернативи буттю.

Отже, значущість опозиції «влада-свобода» обумовлена, з одного боку, аксіологічним, з другого – методологічним, а з третього – тимчасовим і ситуативним характерами (бінаризми так само відчутно детермінують реальність і активно присутні у нашому мисленні).

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

Що ж являють собою ці компоненти, що чинять опір?

Мабуть, це одне з найскладніших питань. Оскільки воно завжди упирається у те, хто нам на нього відповість [3. C. 147-149]. Переважна більшість визначень влади сформульовані та проголошені як офіційні самими прихильниками принципу влади (у тих чи інших масштабах і пропорціях). Влада як мистецтво управління, влада як запорука порядку, влада як природне право, влада як завойоване лідерство – всі ці відтінки вичерпно затуляють собою будь-які непривабливі чи руйнівні аспекти поняття «влада» (влада як придушення, влада як репресії, влада як примус, влада як заперечення індивідуального), не кажучи вже про тонкощі процедури, що лежить в основі цього визначення і дозволяє взагалі констатувати здійснення влади.

Прорватися через цей штучний семантичний туман історично намагалися соціалістичні теорії (комуністичні та анархістські): проблематизуючи владу не як безперечне та безапеляційне благо, а як джерело придушення всіх тих, хто стає її об’єктом. Вперше роблячи їхні почуття й становище зримими для суспільства і для самих себе, вони намагалися скласти приблизні мапи влади, щоб зареєструвати сам принцип її дії.

Так з’явилися традиції критики державності [4. C. 463-695], капіталізму [5], теологізму [6. C.160-221]. Подальше опрацювання поняття влади (особливо у XX столітті, внаслідок розвитку методології постструктуралізму та його подальшої рецепції анархізмом[1]У цих значеннях дієслово ἀκρατέω, згідно з відповідною статтею у словнику Лідделля-Скотта, можна знайти у … Continue reading) створило ключову умову для виникнення нових вимірів свободи як простору антивлади. Так, дедалі більше уточнюючи контури об’єкта своєї відмови, критичні теорії влади забезпечували ясність тактик протистояння – навіть за умов невербального запуску механізмів влади [8. C. 156-158]. Щоб від чогось звільнитися, необхідно знати, як і за яких обставин це можливо зареєструвати – такою була внутрішня логіка цих інтенцій.

Поряд із розробленням більш панорамного, більш об’ємного уявлення про владу, поступово зростав запит і на більш опрацьоване уявлення про свободу, з яким все анітрохи не простіше. По-перше, проблематичність цього терміну полягає в його вихолощеності в процесі риторичних саморепрезентацій переважної більшості навчань та програм (зокрема диктатур, які претендували на імідж легітимних). По-друге, поняття «свобода» передбачає, як мінімум, два виміри: з одного боку, процес безперешкодного здійснення суб’єктності у всій конкретності передбачуваної нею своєрідності; з іншого – місце припинення дії влади, точка антивлади, поріг її інверсії, простір, що не зазнає її впливу.

З огляду на це, владу можна визначити як те, що перешкоджає і суб’єктам волевиявлення, і їх висловлюванням існувати відповідно їхньому наміру чи внутрішньому порядку. Зокрема – граматичному. Найкраще це видно на прикладі слів, що маркують напругу всередині бінарної опозиції «влада-свобода» у точці, що наближається до полюса «свободи» як «не-влади». Так, граматично слово «архе» (ἀρχή) буквально означає «почин» як «джерело» або як «влада», а приставка «ан» (ἀν-) буквально означає «без». Отже, «анархія» (ἀναρχία) буквально перекладається як «безпочину» (тобто «без почину взагалі», у зв’язку з чим «така, що має почин лише в собі») і «безвладдя». У цьому випадку вона означає той самий простір антивлади, точку запуску інверсії, місце неспрацьовування влади, про які йшлося вище, а також прагнення до «самозаснування» – покладанню почину себе самої в собі, а почину іншого – в іншому. Проте ні для кого не є секретом, що набагато частіше це слово використовується у значенні «хаос», «безлад», «свавілля».

Проблемі дискредитації самого поняття «анархізм», і навіть образу анархізму та анархістів присвячено безліч текстів, зокрема російською [9; 10]. Відомо, що основним джерелом цієї дискредитації історично були дискурси панівних систем влади – більш оснащені, більш гучні, наділені потужним ресурсом впливу й переконання та такі, що вкладають свій голос в уста всіх офіційних інституцій – від виховання та освіти – до установ та дискурсів пенітенціарної системи, ЗМІ та навіть ринку. У результаті слово «анархізм» обросло різними негативними конотаціями, а то й зовсім стало лайливим, або навіть асоційованим з чимось злочинним, заздалегідь запобігаючи виникненню інтересу в кожної та кожного до його власних концептуальних міркувань, що зокрема дедалі частіше стає причиною кваліфікації самого інтересу до нього як кримінального злочину.

Така проблематичність терміну «анархізм»[2]Інша проблема даного терміна стосується не дуже поширеного, але все ж таки важливого ракурсу, який докладно … Continue reading неодноразово ставала причиною спроб знайти альтернативний термін – менш скомпрометований, менш спотворений у повсякденному слововжитку, зарядженому вербальними та невербальними втручаннями дійсних систем влади на всіх її рівнях, який би відсилав до позитивного ядра ідеї анархізму як самовладдя «автократії» (αὐτοκρατία) – у сенсі влади самого себе над собою і свободи як права (ἐξουσία), без посилань до понять «хаосу», «свавілля», «безладу».

Так, наприкінці XIX століття, у зв’язку з посиленням законів про цензуру політичної діяльності, французькі анархісти замість слова «анархістський» змушені були звернутися до евфемізму «лібертарний». Відтоді аж до середини XX століття ці слова використовувалися як повні та взаємозамінні синоніми. Проте поняття «лібертарний» було не так чітко заряджене хибними конотаціями в очах суспільства, що забезпечувало безперечно велику привабливість для людей, ще не знайомих з ідеями анархізму. Вживання цього евфемізму, дійсно, на деякий час підвищило популярність анархістського проєкту (втім, на тлі його масштабних практичних успіхів і перемог) [13. С. 173-196, 302-332, 386-415; 14. С. 112-117; 15; 16; 17; 18].

Проте на початку XXI століття виникла інша проблема: посилення ідеології неолібералізму, з одного боку, та проекту лібертаріанства, з іншого, спричинило плутанину у буденному співіснуванні цих понять у медіа та повсякденному спілкуванні. Це поставило традицію анархістської думки перед дилемою: повернутися до понівеченого поняття «анархія» або споглядально сприйняти змішання з антагоністичною концепцією. Консенсусу з цього питання досі немає. Усередині текстів анархістського корпусу, як і раніше, однаково часто зустрічаються обидва терміни, незважаючи на тривалу історію їх концептуальних деформацій.

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

Отже, запит на поняття, що було б альтернативним поняттю «анархістський» (або хоча б додаткове до нього), історично виникав у різних ситуаціях та через різні обставини. Сьогодні він знаходить нові підстави. Вище ми торкнулися проблеми перевантаженості цього поняття фрагментами дискурсів, що дискредитують його, які міцно закріпилися за ним у поверхневих шарах культури. Проте за найближчого розгляду така перевантаженість є проблематичною не тільки в цьому сенсі. Так, складність і багатовимірність феномена анархізму, його сутнісний зв’язок з областями політичного, соціального, економічного і – що найголовніше – його вбудованість у горизонт історичного, часто унеможливлює вживання поняття «анархістський» стосовно філософської перспективи безвладного без багатослівних уточнень. Справді, застосовуючи прикметник «анархістський» до філософської оптики того чи іншого тексту, ми щоразу змушені роз’яснювати, що йдеться не про причетність автора до політичного руху, навіть не про його артикульовані політичні погляди (або принаймні не обов‘язково про них). Проте, текстів і висловлювань, створених саме з філософських підстав анархізму, і тому значущих для розвитку цього складного феномена, дуже багато. Розсипані по різним епохам, вони часто залишаються незримими саме через збіг лише з філософськими підставами анархізму, але не з усіма значеннями, укладеними в цьому понятті, і накопиченими в ньому за довгу і непросту історію існування. У цьому сенсі цілком очевидною стає необхідність терміна, який міг би позначати саме ці підстави – родову для анархізму перспективу безвладного, але в строго теоретичному, категоріальному сенсі поза прив’язкою до безлічі інших додаткових відтінків і конотацій, якими багаті поняття «анархізм» і «анархістський». Це уточнення дозволило б розвести спільне та приватне і уникнути плутанини та пояснювальних нагромаджень у тих випадках, коли нас цікавить саме «анархо-філософський» вимір, але не прихильність до конкретного історичного сюжету, особистості чи дискурсу. Таким є ще один можливий ракурс запиту на поняття, на додачу до існуючого поняття анархістський.

У світлі сказаного цікавить ще один варіант синоніму поняття «анархія». Так, у грецькій мові, поряд з «архе» (ἀρχή) у значенні «влади» існує синонімічне йому в цьому значенні поняття «кратос» (κράτος) з основним значенням «сила, міць, стримування» та другим значенням «влада». З огляду на це сама морфологія словотвору спонукає розглянути слово «акратея» (ἀκράτεια) як синонім до «анархії» (ἀναρχία) у значенні «без влади», що могло б додати нові смислові нюанси в старі анархістські ідеї. Можливість такого слововживання дозволила б ввести в обіг фонетично зручне, лексично досить відоме і таке, що граматично точно ретранслює, прикметник «акратичний», але не в значенні «без почину» як у слова «анархія» (що, безумовно, корелює з хаосом, безладами і свавіллям ), а саме у значенні «не-сила», «не-влада», «не-стримування», «не-примус» – вільне самозаснування різних упорядкованостей. Саме за допомогою поняття «акратеї» могла б з’явитися можливість відітнути репресивний зміст значення «влади» (який і заперечується в слові «анархія»), але залишити творчий сенс значення «початку», який зовсім необов’язково заперечується всіма проектами анархізму. Це дозволило б прибрати всі негативні конотації слова «анархія», пов’язані з руйнуванням і хаосом як необхідними елементами анархії, проте залишивши суттєвий і конструктивний аспект сенсу самої ідеї анархізму як заперечення влади: поняття «акратея» є антонімом саме до поняття влади як стримування, а не початку. Історично ж складається об’єднання цих різних значень слова «архе» (ἀρχή), що формує з семантичною необхідністю позитивний сенс значення «влади» як «початку», що зовсім необов’язково так (історія сповнена прикладів руйнівної та негативної дії влади), і на додаток – неодмінно негативний зміст слова «анархія», що семантично також не обов’язково.

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

«Сама морфологія словотвору спонукає розглянути слово «акратея» (ἀκράτεια) як синонім для «анархії» (ἀναρχία) у значенні «без влади», що могло б додати нові смислові нюанси до старих анархістських ідей. Можливість такого слововживання дозволила б ввести в обіг фонетично зручне, лексично досить відоме і таке, що граматично точно ретранслює, прикметник «акратичний», але не в значенні «без почину» як у слова «анархія» (що, безумовно, корелює з хаосом, безладами та свавіллям ), а саме у значенні «не-сила», «не-влада», «не-утримування», «не-примус» – вільне самозаснування різних упорядкованостей».

— Марія Рахманінова та Оксана Гончарко

Історично склалося так, що слово «акратія» (ἀκρατία), прототипом якого є давньогрецьке слово «акратея» (ἀκράτεια), – це слово-варваризм, оскільки складено було з грецьких частин слів, але не за принципами давньогрецького словотвору. Через це воно практично не зустрічається у словниках і довідниках, і внаслідок чого виявляється важко вловимим для дослідження, перебуваючи у своєрідному «прикордонному» стані між тривалим існуванням de facto, з одного боку, та небуттям de jure.

Ця обставина викликає закономірне питання про саму природу поняття «варваризм» та його референт. Сьогодні феномен «варваризмів» (і взагалі «варварства») широко осмислюється у гуманітарному знанні як політично навантажений. Так, у своїй останній гучній монографії «Мистецтво бути непідвладним» антрополог Д. Скотт підкреслює:

«Моя модель історичного процесу руйнує панівний у Китаї та інших країнах цивілізаційний дискурс про “варварів”, “відсталих” та “примітивних” народах. За найближчого розгляду всі ці поняття насправді позначають некеровані та поки не поглинені державою спільноти. Цивілізаційні дискурси ніколи не визнають, що люди за власним бажанням переходять у варварський стан, а тому він всіляко зазнає стигматизації та етнізації» [19. C. 11].

«Здебільшого перші кроки будь-якого державного будівництва були пов’язані з називанням тих об’єктів, які раніше багаторазово змінювали свої назви або були безіменними, – сіл, округів, родів, племен, вождів, родин та полів. Процес вигадування назв, що є вбудованим у систему адміністративного управління, породжував соціальних суб’єктів, що раніше не існували. Для ханських чиновників однією з відмінних рис “варварів” була відсутність по-батькові. Існування подібних стабільних імен у самих ханців пояснювалося їх колишніми спробами державності» [19. З. 336].

У світлі цієї рефлексії «варваризм» слід трактувати як перформативний термін, покликаний закріпити за своїм референтом підпорядковане місце у встановленій метафізичній ієрархії, виключаючи з видимості властиві йому значення та способи присутності в реальності – зокрема, наприклад, таке значення варваризму «акратія» (ἀκρατία) як відмова від визнання влади у формі державності було затулено негативними конотаціями більш милозвучною для грецького вуха «акратеї» (ἀκράτεια) із зовсім іншими значеннями. Ця обставина ускладнює будь-яке дослідження феномену влади, тенденційно приховуючи значущі для розуміння її процесів компоненти реальності. Зокрема всі мови, крім її власної. Історична доля понять «акратія» (ἀκρατία) та «акратея» (ἀκράτεια) – яскравий приклад цього.

Слово «акратія» (ἀκρατία) у значенні, що нас цікавить, має і сучасну історію вживання: його використовували іспанські анархісти для позначення суспільства без держави у значенні «не-панування», «невладдя», «доктрина непідвладних» (doctrina de los ácratas), «переконання, яке заперечує необхідність влади чи авторитаризму» (doctrina que niega la necesidad de un poder o de una autoridad), і навіть як синонім анархізму[3]Іспанський тлумачний словник (Diccionario de la lengua Española) дає таке визначення акратії: acracia (del gr. ἀκράτεια). f. doctrina de … Continue reading. Також німецький соціолог Франц Оппенгеймер у «Теорії демократії» позначає цим терміном скасування політичного класового суспільства, показуючи, що реалізація демократії можлива лише за повного припинення будь-якої кратії та здійснення акратії, яка є ідеалом суспільства, позбавленого будь-яких олігократичних пережитків [22]. Також «Акратією» називався іспаномовний журнал «Acracia. Revista Sociológica», що видавався в Барселоні у 1886–1888 роках. [23], а також німецькомовний журнал «Akratie» про історичний анархізм, що видавався у 1973 – 1981 роках у Базелі [24].

Проте, намагаючись дослідити історію цього поняття, ми приречені зіткнутися із ще однією проблемою: за більш пильного розгляду мовний вимір процесу влади виявляє не лише «приховування зайвого» (таке характерне для всіх епох і культур – чи йдеться про книги китайських чиновників, чи про виправлення довідників та енциклопедій епохи сталінізму), але і його заміщення іншим – його зниженою і карикатуризованою подобою, що затуляє семантичний потенціал слова іншими, як мінімум етично менш нейтральними, а як максимум і зовсім негативними значеннями. Саме так сталося з досліджуваним поняттям, у зв’язку з чим предметом цієї статті є спроба простежити, чому давньогрецьке слово-прототип «акратії» (ἀκρατία) – «акратея» (ἀκράτεια) – історично не набуло цих значень і не стало синонімом для слова «анархія», залишившись на периферії політичного та соціально-філософського дискурсів.

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

Греко-англійський словник Х.Г. Лідделя і Р. Скотта [25] одним з перших значень слова «акратея» (ἀκράτεια) пропонує «want of power» – застаріле кліше для позначення «lack of power» – «нестача влади». Другим значенням йде «incontinence» – нестримність, неутримність, а також і більш фізіологічні значення – нетримання сечі, калу або насіння (ἀκρατησία σπέρματος [Sor. 2.47]) і «want of self-control» у значенні нестачі самоконтролю [Pl.R.461b, Lg.734b], наприклад, нестача самоконтролю щодо задоволень і бажань (ἀκράτεια ἡδονῶν τε καὶ ἐπιθυμιῶν [ib.886a, etc., cf. Ph.2.406]), антонімом до якого буде грецька «енкратея» (ἐγκράτεια) – панування, самоконтроль. Дієслово «акратеомай» (ἀκρατεύομαι) – у значенні бути нестримним чи невтримним – вживається, наприклад, Аристотелем, а також у текстах інших авторів [Arist. EN 1145b22, 1152a28; Phryn.406; Men.989; Plu. ap. Stob.3.6.53].

Розглянемо докладніше історико-філософську долю поняття «акратеї» (ἀκράτεια) у межах античної філософії. У Платона в «Державі» цей термін (хоч і в негативному значенні нестримності) вживається в контексті протиставлення жрецької влади як влади закону, який має регламентувати дітонародження, і того, що цій владі може протистояти – певній нестримності:

– …Ми сказали, що нащадків мають виробляти батьки квітучого віку.
Саме так.
– А чи згоден ти, що відповідна пора розквіту – двадцятирічний вік для жінки, а для чоловіка – тридцятирічний?.. і у тих, і в інших це час тілесного та духовного розквіту. Якщо ж хтось старший за них або, навпаки, молодший візьметься за громадську справу народження дітей, ми не визнаємо цю помилку ні благочестивою, ні справедливою: адже вона зробить для держави таку дитину, яка, якщо це пройде непоміченою, буде зачата не під знаком жертвоприношень і молитов, в яких при кожному шлюбі і жриці, і жерці, і вся цілком держава моляться про те, щоб у хороших і корисних людей нащадки були завжди ще кращі і корисніші, а, навпаки, під покровом мороку, як плід жахливої ​​нестримності (ἀλλ ‘ ὑπὸ σκότου μετὰ δεινῆς ἀκρατείας γεγονώς).
Саме так.
Той самий закон нехай діє і в тому випадку, якщо хтось із чоловіків, які ще виробляють нащадків, торкнеться жінки нехай і шлюбного віку, але без дозволу правителя на їх союз: ми скажемо, що такий чоловік підніс державі незаконну дитину [Plato, Phil . Resp. 461b2].

У цьому пасажі значення слова «акратея» (ἀκράτεια) хоч і негативне, проте відзначено його політичний потенціал – протистояння приватного бажання (особистого виміру) та загальних владних практик (колективного «бажання» як своєрідної «нестримності у стримуванні» аж до претензії влади на стримування еротичних поривів громадян, які втім стримуються владою не в усі історичні періоди та не в усіх суспільствах – що відображає досить суб’єктивну та випадкову властивість подібних практик владного утримання (кратії) або стримування будь-чого і кваліфікації чогось як нестримності – акратеї).

Прикметник «акратичний» (ἀκρατευτικός), що бере своє походження від значення «нестриманість», протиставляється у Аристотеля великодушності (μεγαλοψυχία) у ряді таких понять як бездушність (μικροψυχία), нестримність (ἀκολασία) і навіть несправедливість (ἀδικία) [Arist. De virtutibus et vitiis 1250a1 та Arist.Rh.1391a19]. В одному з пасажів трактату «Про чесноти і пороки» Аристотель детально перераховує чесноти та вади з їх визначеннями та прив’язкою до частин душі: поміркованість (φρόνησις) – нерозсудливості (ἀφροσύνη), сумирність (πραότης) і звитяга (ἀνδρεία) – гнівливості (ὀργιλότης) і боягузтву (δειλία) відповідно, розважливість (σωφροσύνη) і помірність (ἐγκράτεια) – відповідно розпусті (ἀκολασία) і нестримності, тобто «акратее» (ἀκράτεια),[4]Див. Про це докладніше в [26]. де нерозсудливість – це непридатність розумної частини душі (ἀφροσύνη δ ‘ἐστὶ κακία τοῦ λογιστικοῦ), боягузтво – це непридатність лютої частини душі (δειλία δ’ ἐστὶ κακία τοῦ θυμοειδοῦς), а нестриманість або «акратея » (ἀκράτεια) – непридатність бажаючої частини душі (ἀκράτεια δ’ ἐστὶ κακία τοῦ ἐπιθυμητικοῦ). Проте, на відміну від розпусти, (ἀκολασία) нестримність, на думку Аристотеля, влаштована інакше по відношенню до розумної частини душі:

«Розбещеність – це порок спраглої частини душі, через яку [люди] прагнуть куштувати дурних задоволень. Нестриманість – це порок бажаючої частини душі, через яку [люди] обирають погані насолоди, хоча міркування опирається цьому» [Arist. De virtutibus et vitiis 1250a20 – 25][5]Переклад з грецької дано по [26]..

Отже на думку Аристотеля, на відміну від розбещеності (несвідомого потягу до дурних задоволень), нестримність (ἀκράτεια) – це не порок розумної частини душі, а свідомо реалізоване (можливо навіть добровільне і в цьому сенсі самоврядне) прагнення до дурних задоволень, усвідомлених як дурні в контексті тих чи інших уявлень про те, що вважається в даному історичному контексті дурним чи ні (пор., наприклад, цитований вище фрагмент Платона з «Держави», в якому народжувати нових громадян без благословення жерців ганебно, і, наприклад, більш сучасні уявлення про те, що народження нових громадян з погляду практично будь-якої світської держави – справа гідна та безвідносна благословення жерців).

Протилежне трактування усвідомленості та добровільності акратеї як нестримності можна знайти у Платона в «Тімеї»:

«Отже душа його хвора і божевільна з провини тіла, проте всі бачать у ньому не хворого (οὐχ ὡς νοσῶν), але добровільно порочну людину (ἀλλ’ ὡς ἑκὼν κακὸς). Насправді ж любовна нестриманість (ἡ περὶ τὰ ἀφροδίσια ἀκολασία) є неміч душі, що найчастіше народжується з вини однієї єдиної речовини, яка сочиться крізь пори кісток і розливається по всьому тілу. Коли так звану нестриманість у задоволеннях (ἡδονῶν ἀκράτεια) хулять як добровільну порочність (ὡς ἑκόντων τῶν κακῶν), хула ця майже завжди несправедлива (οὐκ ὀρθῶς): ніхто не порочний доброю волею, але лише дурні властивості тіла або невдале виховання роблять порочну людини порочною, притому завжди до її ж нещастя і проти її волі (ἄκοντι)» [Plato Phil. Timaeus 86 d 6].

Проте у Платона, на відміну від Аристотеля, ще не розрізнені поняття неприборканості (ἀκολασία) і нестриманості (ἀκράτεια), які могли б варіюватися за ступенями переходу від невільного до вільного прагнення до задоволень, хоч і дурних, роблячи поняття акратеї синонімом вільного волевиявлення.

Цікаво також, що в «Законах» Платон нестриманістю (ἀκράτεια) називає джерело одностатевого кохання:

«Ці засади спотворили не лише серед людей, а й навіть серед тварин стародавній і узгоджений з природою закон, що стосується любовних насолод. І в цьому можна звинувачувати насамперед ваші держави, а також ті з інших держав, де найбільше прищепилися гімназії. Як би не дивитися на подібні речі, чи жартівливо (εἴτε παίζοντα) чи серйозно (εἴτε σπουδάζοντα), доводиться помітити, що насолода від з’єднання чоловічої природи з жіночою, яка призводить до народження, надана нам природою (ἡδονὴ κατὰ φύσιν), поєднання ж чоловіка з чоловіком і жінки з жінкою – протиприродне (παρὰ φύσιν) і виникло як зухвала спроба людей, розбещених у задоволеннях (ἀκράτειαν ἡδονῆς)» [Plato Phil. Leges 636 с 6].

– тобто щось неприродне, протиприродне, зайве в природному порядку речей, «акратичне» майже в кантівському сенсі протиставлення природи та свободи. У цьому сенсі слововживання в акратеї виявляється також і смисловий потенціал «свободи». А далі у «Законах» Платон бачить в акратеї, як і в невігластві, причину відсутності розсудливості у більшості людей:

У розважливому житті (ἐν μὲν τῷ σώφρονι βίῳ) задоволення переважують тяготи, в розбещеному (ἐν δὲ τῷ ἀκολάστῳ) — страждання перевищують задоволення як величиною, так і кількістю та напруженістю. Тому перший спосіб життя для нас приємніший, а другий за своєю природою неминуче стає скорботнішим. Для того, хто хоче приємно жити (τόν γε βουλόμενον ἡδέως ζῆν), стає неможливим доброю волею (ἑκόντα) жити нестримно (ἀκολάστως ζῆν). З огляду на це стає зрозуміло, що кожен буває розбещеним проти волі (ἄκων); це необхідно, якщо правильно те, що ми щойно встановили. Життя всякого людського натовпу позбавлене розважливості або внаслідок невігластва (ἢ γὰρ δι’ἀμαθίαν), або через відсутність самовладання (ἢ δι’ ἀκράτειαν), або з обох цих причин [Plato Phil. Leges 734 b 5].

Можна було б навести подібні слововжитки слова «акратея» (ἀκράτεια) як недоліку й у інших античних авторів,[6]Порівн. наприклад, Платон у «Законах» називає акратеєю «неприборканість у задоволеннях і пристрастях» … Continue reading але докладний огляд історичного слововжитку грецького слова ἀκράτεια в античній та візантійській грецькій літературних традиціях є окремим дослідницьким завданням, яке виходить за межі проблематики, яку ми хотіли б висвітлити у цій статті. Підсумуємо лише, що найчастіше «акратея» (ἀκράτεια) вживається стародавніми авторами не тільки у значенні нестриманості чи нестримності як властивості особистості (чи стану спраглої частини душі), а й у значенні непридатності як воїна чи слуги, чи стражника-наглядача – тобто такої людини, яка негідно виконує ті чи інші функції влади або стримування (κράτος), тобто таку людину, яка не може (або навмисне не бажає) вбудовуватись у структури стримування та придушення інших, інакше кажучи – не людину нестриману, а людину що не прагне стримувати у другому сенсі[7]Обмежимося тут лише згадкою ще двох, цікавих на нашу думку, прикладів і вкажемо на «Кіропедію» Ксенофонта, де … Continue reading. І ця людина не тільки є людиною, яка ніким не стримується, а й сама свідомо та добровільно відмовляється від ідеї стримування когось: не стримується ніким (ἀκράτητος) і не стримує нікого (ἀκρατής, ἀκρατευτικός). Водночас завдання самостримування та влади над собою в рамках акратичного проекту звісно не скасовується, але вибудовується насамперед на формуванні такої чесноти, як відмова від стримування інших, що вимагає якраз зусиль щодо самостримування від падіння у владні та силові практики впливу на інших. Інші ж етичні чесноти в акратичній етиці можуть також трактуватися як утримування від нестриманості в другому більш поширеному значенні слова «акратея».

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

Що стосується дієслова «акратео» (ἀκρατέω), яке означає «бути нестримним» в основному своєму значенні, але в якості другорядних значень передбачає зокрема значення «бути безсилим», «паралізованим», в юридичному сенсі «недійсним» і «таким, що не має законної сили», – воно означає також «не мають влади чи права керувати чимось або кимось». Отже, у дієслові присутні вже як мінімум два значення: «бути не в змозі втриматися від чогось» (етичний зміст) і «залишитися без контролю над собою та над іншими людьми» (соціально-політичний зміст),[7] друге з яких зокрема може бути як негативним, так і позитивним у значенні «не допускати контролю за собою», тобто, у потрібних нам сенсах слова «акратичний» (ἀκράτητος) як нескорений чи ніким не контрольований,[8]Щодо сенсу акратичного як неконтрольованого див. приклади [Hdn.1.8.2. Adv], [Orib.Syn.7.47.3] та [Iamb. VP20.94]. не здатний (або той що не бажає) піддаватися контролю, і такий, над яким «природа неспроможна взяти верх». Саме в цьому нейтральному сенсі і вживається прикметник «акратичний» у Аристотеля в «Метеорологіці» щодо тих видів крові, які не містять волокон і тому не згортаються:

«Відокремлена сироватка вже не густіє, але википає подібно до води… Висихаючи при охолодженні, кров згортається. Ті види крові, що не згортаються, як, наприклад, кров оленя, водянисті та холодні і, отже, не містять волокон… Якщо видалити волокна, кров не згортається, а не згортається, тому що не висихає. Бо такий залишок є водою, як молоко після відділення сиру. Доказом служить тут те, що хвора кров не схильна до згортання, оскільки вона подібна до сукровиці, тобто слизу з водою, бо не зварена (τὸ ἄπεπτον εἶναι) і природа не взяла над нею верх (ἀκράτητον ὑπὸ τῆς φύσεως)» [Arist.Mete. 384a33].

Виникає враження, що одне з можливих значень дієслова ἀκρατέω – не допускати владних практик ні над собою, ні передусім – над іншими, не стримувати інших людей чи речі як підвладні – у лібертарному сенсі слова свободи як свідомого нестримування влади, на противагу несвідомій нестримності, яку звикли бачити як основне значення цього слова.

Отже історико-філософська доля слова «акратея» (ἀκράτεια) вийшла у кратоцентричному дискурсі пов’язаною виключно з негативними конотаціями, тоді як позитивний зміст цього слова, пов’язаний зі значенням свободи як нестримування, залишився на узбіччі його використання.

Схожа ситуація, з легкої руки О.С. Пушкіна, спіткала в російській мові і слово «самовладдя», похідне від грецького слова «автократія» (αὐτοκράτεια), яке було їм вжито у відомому вірші у значенні «самодержавства» як влади монарха – кальки із сучасного О.С. Пушкіну значення французького терміна «автократія» (autocratie), також висхідного до грецького слова. Проте, Пушкіну було відомо й інше значення стародавнього слова «автократія», саме значення «моєї власної влади над собою», що зафіксовано у його листуванні з П.А. Вяземським:

«Розпочни постійну працю, пиши в тиші самовладдя, утвори нашу метафізичну мову, зароджену в твоїх аркушах – а там що бог дасть» [27].

У зв’язку з цим необхідно зробити висновок, що випадкове історичне слововживання, що склалося історично під впливом тих чи інших політичних процесів, не повинно визначати герменевтичний потенціал слів, і особливо слів, пов’язаних з опозицією «влада-свобода». Проте, як ми спробували показати у статті, на цьому шляху самостійного створення «нашої метафізичної мови» нас можуть очікувати значні перешкоди з боку історичних практик слововжитку понять, які самі формувалися під впливом суб’єктивних, довільних і доволі випадкових дискурсів влади, в рамках яких формувалися та закріплювалися ті чи інші значення слів. У цьому сенсі акратичний проєкт звільнення від будь-яких репресивних практик був історично дискредитований, на наш погляд, практиками використання цього слова в основному повністю в негативних значеннях, які витісняли з практик повсякденного слововжитку позитивний і політично значущий потенціал цього слова.

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

Герменевтичний аналіз джерел, зроблений у цій статті, показує, що семантика слова «акратея» та пов’язаних з ним однокореневих слів не настільки однозначна, як це може здатися на перший погляд, і пов’язана не лише з негативними конотаціями, хоч досі й переважно з ними, що дозволяє сформулювати гіпотезу, що ці слова цілком можливо зафіксовані в історії розвитку мови не стільки у власних значеннях, скільки крізь процедуру інтерпретації панівними владними дискурсами.

У такий спосіб, ми виявляємо підстави говорити про «ступінчасту» дефініцію понять, пов’язаних з альтернативами владному порядку дійсних соціально-політичних систем, оскільки підсумкове значення закріплюється не у зв’язку з конкретним змістом поняття, а за допомогою багатоетапної та часто рекурсивної модалізації в поточному політичному контексті. Це означає, що лексичним підсумком такої дефініції виявляється не власне значення слова, а його змістовне трактування, яке історично складалося та поширювалося під впливом панівних дискурсів, від імені яких створювалися ті чи інші тексти, що включають це слово, – зокрема тексти словників та енциклопедій, які дають «основні» значення тих чи інших слів.

Втім, якщо згадати таку «тактику вислизання» [19. C. 276, 303], як свідому відмову від писемності, що широко практикувався народами, які втекли від державності в гори [19. C. 9, 11], дещо тут справді прояснюється. Так, текстові пам’ятки епохи – як і історичні літописи – першочергово мають на меті не стільки документацію реальності, скільки підтримку її певного образу, необхідного для статус-кво поточної модальності відносин «влада-свобода». І в цьому сенсі часто виявляються такими ж малоінформативними, як і будь-які ідеологічні джерела.

У світлі цього довідники та інші тексти, співзвучні великим наративам, містять у собі відомості про явища не з огляду на їх внутрішній порядок, а з огляду на їх ролі в поточній системі влади. Враховуючи те, що для будь-яких систем влади вихідний модус свободи (безвладдя) є неприйнятним і таким, що підлягає деконструкції, стратегія вибору слів для його позначення неминуче пов’язана з наміром деконструювати його. Тут і розташовані додаткові «ступені дефініції» – чи багатоетапної модалізації змісту поняття: у разі слова «акратея» від значення «безвладдя» – до значення «несамоволодіння».

Так, замість того, щоб зберегти за поняттям «акратея» (ἀκράτεια) буквальний і морфологічно зумовлений граматичний зміст «безвладдя», дискурси влади ніби коментують його від себе і як термін фіксують уже не сенс слова, а свою версію його інтеграції у практику: «немічний», «нетримання», «пасивність». Будь-який прихильник будь-якої системи влади закономірно тримається за ідею про те, що без влади настане хаос, люди не впораються із завданням самоврядування (і самовладдя в справжньому, «допушкінському» значенні цього слова) через свою нерозвиненість, неготовність, онтологічну неспроможність. Такою є його думка, таке його бачення світу та уявлення про природу людини та суспільства, у зв’язку з чим і здійснюється перехід до другого етапу модалізації поняття «акратея» (ἀκράτεια) або другого ступеня дефініції, на яких це слово позбавляється можливості бути зафіксованим у власному розумінні і неминуче починає відображати погляд того, хто має доступ до фіксації слів на листі. Очевидно, що такі результати більше говорять не про сенс слова, а про долю його значень у контексті історії.

Кадр із фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар

«Довідники та інші тексти, співзвучні великим наративам, містять у собі відомості про явища не з огляду на їх внутрішній порядок, а з огляду на їх ролі  в поточній системі влади. Враховуючи те, що для будь-яких систем влади вихідний модус свободи (безвладдя) є неприйнятним і таким, що підлягає деконструкції, стратегія вибору слів для його позначення неминуче пов’язана з наміром деконструювати його. Тут і розташовані додаткові «ступені дефініції» – чи багатоетапної модалізації змісту поняття: у разі слова «акратея» від значення «безвладдя» – до значення «несамоволодіння».

— Марія Рахманінова та Оксана Гончарко

Так, поняття акратеї (ἀκράτεια), а також поняття, похідні від нього, видаються нам такими, що підлягають можливому і навіть необхідному переосмисленню та переозначуванню відповідно до всієї множини їх можливих значень, що передують кратоцентричному їх тлумаченню та включенню у владні дискурси, які історично панували та у такий спосіб зберігали монополію як на писемність загалом, так зокрема і на дефініцію слів, що дозволить також перевести слово «акратичний» у вживання поряд з поняттями «анархістський» і «лібертарний», а можливо навіть і замінити їх, у силу безумовних переваг цього слова порівняно з ними: відсутність політичних негативних конотацій у разі слова «анархістський» та двозначності – у разі слова «лібертарний». Це могло б виявитися продуктивним не тільки для анархістської думки та її доль згодом, але й для переосмислення та ревізії історії філософії під цим кутом загалом.

Отже історико-герменевтичний аналіз слова «акратея» (ἀκράτεια) дозволив встановити систематичне інтерпретативне втручання в нього панівних дискурсів влади, що мають монополію на дефініції та офіційну репрезентацію понять (у текстах, словниках, документах, філософських творах, літературі). Це втручання ми позначили як «ступінчасту дефініцію» чи «поетапну модалізацію» слова, під час яких фіксується не власне значення слова, але ставлення панівного порядку влади до його змісту, і навіть визначення його долі у разі його подальшого використання. Враховуючи те, що історично панівними завжди виявлялися саме владні дискурси, всі ідеї, що позначають не узгоджену з ними картину світу, зазнавали подібної ступінчастої дефініції та модалізації, що призводило до їх спотворення та дискредитування. Унаслідок чого практично весь наявний у нашому розпорядженні понятійний апарат, здатний передати ідею безвладдя або здійснити акратичний проєкт, виявився зарядженим негативними конотаціями, що стало причиною непривабливості та сумнівної репутації будь-яких орієнтованих на цей проєкт слів, ідей та стратегій і, відповідно, у такий спосіб підвищило привабливість всього, що так чи інакше пов’язане із владою.

В історії вживалися неодноразові спроби подолати таке спотворення – наприклад, замінюючи слово анархістський (ἄναρχος) на лібертарний (libertarian). Проте ці спроби не мали успіху через формування самостійного лібертарного проєкту. Слово «акратея» (ἀκράτεια) на сьогоднішній день, з одного боку, ще не застосовувалося повсюдно в історичній сучасності з метою позначення «безвладдя», і, з іншого боку, ще не встигло виявитися дискредитованим історично та політично, незважаючи на його семантичну дискредитацію у його майже виключно негативному слововжитку в античності. Тому його переозначування (подібне вже неодноразово втілювалось у життя в рамках контркультурних дискурсів – наприклад, поняття «punk[9]Punk – буквально: паскудний, покидьок, негідник, та ін.» і «queer[10]Queer – образа, що вказує на дивність і неприйнятність.») і «переприсвоєння» анархістським дискурсом може стати істотною реабілітацією ключових аспектів анархістської думки і близьких до неї емансипаторних проєктів та концепцій: фемінізму, екологічних та зоозахисних рухів, а також інших акратичних проєктів.

Вперше опубліковано: Рахманінова М., Гончарко О. Між «неміччю» та «свободою»: до політичної історії поняття «акратея» // Вісн. Том. держ. ун-ту. Філософія. Соціологія. Політологія 2021. № 61, с. 62-79.

Оформлення: кадри з фільму «Агора». 2009. Іспанія, Мальта, Болгарія. реж. Алехандро Аменабар.

ЛІТЕРАТУРА

1. Derrida J. Margins in Philosophy / J. Derrida. – Brighton: Harvest Press, 1982. – 360 p.

2. Derrida J. Spurs: Nietzsche’s Styles / J. Derrida. – Chicago: University of Chicago Press, 1979. – 172 p.

3. Рахманінова М.Д. Влада як об’єкт дослідження: специфіка опису, основні проблеми аналізу, стратегії продуктивності // Історичні, філософські, політичні та юридичні науки, культурологія та мистецтвознавство. – Тамбов: Грамота, 2017. № 10 (84), в 2-х ч. Ч.1. С. 147-149.

4. Бакунін М.А. Державність та анархія. / Вибрані праці. – М.: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2010.

5. Прудон П.-Ж. Що таке власність? Або: Дослідження про принцип права та влади. – М.: КРАСАНД, 2014. – 280 с.

6. Бакунін М.А. Федералізм, соціалізм, антитеологізм. / Вибрані праці. – М.: Російська політична енциклопедія (РОССПЕН), 2010.

7. Поляков Д.Б. Постанархізм. Суб’єкт у просторі влади. – Чита: ЗаБІЖТ, 2019 – 196 с.

8. Рахманінова М.Д. Мова влади у повсякденності: основні стратегії // Історичні, філософські, політичні та юридичні науки, культурологія та мистецтвознавство. – Тамбов: Грамота. №11 (85). – С. 156-158.

9. Фетісов Ю. Ватажки-розбійники. Образи анархістів у вітчизняному кіно// Щорічна міжнародна наукова конференція «Прямухінські читання». – С. Прямухіно, Тверська область, 7–8 липня 2018 р.

10. Рахманінова М.Д. Генеалогія та теоретичні основи сучасних форм анархізму: від XIX до XXI століття. – Saarbruecken: Lambert Academic Publishing, 2011. – 202 с.

11. Корнеггер П. Анархізм і фемінізм: революційна єдність (у перекладі М. Рахманінової) на сайті акратичного проекту Akrateia [Електронний ресурс] – URL: https://akrateia.info/anarkhizm-i-feminizm-revoliutsionnoe-edinstvo/ (дата звернення 20.10.2020).

12. Агамбен Дж. Царство та слава. До теологічної генеалогії економіки управління. – М.; СПб.: Видавництво Інституту Гайдара; Факультет вільних мистецтв та наук СПбДУ, 2018. – 552 с.

13. Волін В. Невідома революція 1917-1921. – М.: НВЦ «Праксіс», 2005.

14. Оруелл Дж. Пам’яті Каталонії. Есе. – М.: Видавництво АСТ, 2016. – 384 с.

15. Анархія працює. Приклади з історії Росії. М.: Common place, 2014. – 190 c.

16. Подшивалов І. Анархія у Сибіру. М.: Common place, 2015. – 302 c.

17. П. Гелдерлоос. Анархія працює. Сучасна радикальна теорія та практика, 2012. – 264 с.

18. Зеленова Д. Боротьба проти виселень сквотерських спільнот у сучасній Південній Африці. Доповідь на конференції «Ієрархія та влада в історії цивілізації», РАН. – Москва, червень 2009.

19. Скотт Д.Ж.С. Мистецтво бути непідвладним: Анархічна історія високогір’я Південно-Східної Азії. – М.: Нове видавництво, 2017. – 568 c.

20. Diccionario de la lengua Española [Електронний ресурс] – URL: https://espanola.academic.ru/1630/acracia (дата звернення 18.04.2020).

21. Анархістський інтернет-ресурс Acracia [Електронний ресурс] – URL: http://acracia.org/ (дата звернення 18.04.2020).

22. Franz Oppenheimer. Demokratie // In: Franz Oppenheimer, Soziologische Streifzüge, gesammelte Reden und Aufsätze, zweiter Band. – Münschen 1927, S. 159-187. [Erstveröffentlichung in: Der Staatsbürger, München u. a., Bd. 5, 1914, S. 18-35 і 57-68. [Електронний ресурс] – URL: http://www.franz-oppenheimer.de/fo14a.htm (дата звернення 18.04.2020).

23. «Acracia. Revista Sociológica» (Barcelona), 1886-1888 [Електронний ресурс] – URL: http://www.cedall.org/Documentacio/Castella/cedall203509000_Acracia%201886%201888.htm (дата звернення 18.04.2020).

24. «Akratie» (Basel), 1973-1981. [Електронний ресурс] – URL: https://akratie.noblogs.org/ (дата звернення 18.04.2020).

25. The Online Liddell-Scott-Jones Greek-English Lexicon. [Електронний ресурс] – URL: http://stephanus.tlg.uci.edu/Iris/demo/lexica.jsp (дата звернення 01.12.2019).

26. Санженаков А.А. Трактат «про чесноти та вади» (переклад та коментар) // Schole. – Новосибірськ, 2016. 10 (2). – C.754-778.

27. А.С.Пушкін – П.А.Вяземському. 1 вересня 1822 // Пушкін А. З. Повне зібрання творів: У 10 т. – Л.: Наука. Ленінгр. відд-ня, 1977-1979. Т. 10. Листи. – 1979. 33.

 253 total views,  1 views today

Примечания

Примечания
1У цих значеннях дієслово ἀκρατέω, згідно з відповідною статтею у словнику Лідделля-Скотта, можна знайти у творах наступних авторів: 1. Бути ἀκρατής, Hp.Mul.1.25, Poll.2.154; Ep.part. -έοντι λογισμῷ Man.4.548; ἀκρατής, ές, (κράτος) безсилий, нездатний γῆρας S.OC1236; παιδία Hp.Aër.10; паралізований, IG4.951.22 (Epid.), Aret.SD1.7. 2. У юридичному сенсі недійсний, який не має законної сили, πρῆσις GDI5653 (Chios), cf. IG12(8).267.12 (Thasos); ІІ. c. gen. rei, таке, що не має влади або впливу на будь-що, γλώσσης A.Pr.884; φωνῆς, παντὸς τοῦ σώματος, ἑωυτοῦ, Hp.Morb.1.3, Art.48, Morb.2.6; ὀργῆς Th.3.84; θυμοῦ Pl.Lg.869a; ἀ. τῶν χειρῶν, про людину зі зв’язаними руками, D.H.1.38; нестримний у використанні чогось, ἀφροδισίων, οἴνου, X.Mem.1.2.2, Oec.12.11; ἀ. κέρδους, τιμῆς нестримно прагнути, Arist.EN1147b33; with Preps., ἀ. πρὸς τὸν οἶνον Id.HA594a10; περὶ τὰ πόματα Id.PA691a3: c. inf., ἀ. εἴργεσθαί τινος нездатний утриматися від чогось, Pl.Sph.252c. Прислівник ἀκρατῶς, Ion. ἀκρατέως, διακεῖσθαι Hp.Acut.(Sp.)55. 2. abs. у моральному розумінні, без керування собою та своїми пристрастями, нестриманий, Arist.EN1145b11; ἀ. στόμα Ar.Ra.838; νηδύς Aristias 3. Adv. ἀκρατῶς, ἔχειν πρός τι Pl. Lg.710a. 3. Про неживі речі, неконтрольовані, непомірні, δαπάνη AP 9.367 (Luc.); οὖρον. . ἀκρατές нетримання сечі, Aret.SA1.6; cf. ἀκρᾰτί.
2Інша проблема даного терміна стосується не дуже поширеного, але все ж таки важливого ракурсу, який докладно досліджує Дж. Агамбен у своєму трактаті «Царство і слава», де він посилається на теологічний диспут про те, чи тільки Бог є «ан-архос» (без-основним, первісним), або також і Христос. З огляду на це, справді анархічною претендує бути якраз абсолютна влада: вільна від підстав і вкорінена в абсолютному бутті (і подібна до Бога), вона здійснює свої відправлення з себе самої і в цьому жесті реалізується її досконалість [12. С. 99-112]. На додаток до ідеї Агамбена слід зазначити, що в юдео-християнській теології є імператив уподібнення Богу (та й Бог вже спочатку творить людину за образом і подобою Своєю), у зв’язку з чим будь-якому християнину слід стати анархічним тією мірою, на яку він взагалі здатен задля реалізації самої ідеї уподібнення Богу. Подібний ан-архізм, згідно з цією логікою, мав би стати цілком богоугодним проєктом у рамках юдео-християнської традиції, чого чомусь не відбувається на жодному етапі розвитку християнства через витіснення цього проекту іншими дискурсами – влади та побудови ієрархії в Церкві.
3Іспанський тлумачний словник (Diccionario de la lengua Española) дає таке визначення акратії: acracia (del gr. ἀκράτεια). f. doctrina de los ácratas» (акратія – доктрина непідвладних) [20]. Іспанському проекту акратії також присвячено інтернет-ресурс [21].
4Див. Про це докладніше в [26].
5Переклад з грецької дано по [26].
6Порівн. наприклад, Платон у «Законах» називає акратеєю «неприборканість у задоволеннях і пристрастях» (ἀκρατείᾳ μόνον ἡδονῶν τε καὶ ἐπιθυμιῶν), вбачаючи в них причину безбожного життя душі. Leges 886 a 9]; Гермій Олександрійський у «Коментарі до “Федру”» також двічі протиставляє акратею енкратеї як щось нерозумне – розумному [Herm. Phil. In Platonis Phaedrum scholia 52.22, 196.18]; Сімплікій у «Коментарі на “Енхірідіон” Епіктета», розмірковуючи про законність шлюбу, вважає безчестя (ἀσεβές) «ознакою всілякої нестримності» (πολλῆς ἀκρατείας τεκμήριον) Phil. Commentarius in Epicteti enchiridion 117.43]. Список прикладів можна було б продовжити.
7Обмежимося тут лише згадкою ще двох, цікавих на нашу думку, прикладів і вкажемо на «Кіропедію» Ксенофонта, де «акратея» (ἀκράτεια) згадана у низці трьох недоліків Араспа, вартового Панфеї – нечестя (ἀσέβειάν), несправедливості (ἀδικίαν) і нестриманості, як стосовно залишеної під його наглядом жінки, так і самого Кіра, який наказав йому охороняти її [Xen. Hist. Cyropaedia 6.1.35.4], що є ще одним прикладом прояву політичного потенціалу цього слова у значенні протиставлення владі та особистого волевиявлення; чи його ж «Грецьку історію», де акратея (ἀκράτεια) поруч із байдужістю і недбалістю (ἀμέλεια) трактуються як недоліки воїнів і полководців, тобто, представників сили та влади, основний недолік яких звісно – у небажанні чи поганому втіленні директив цієї влади у дію [Xen. Hist. Hellenica 1.5.16.3].
8Щодо сенсу акратичного як неконтрольованого див. приклади [Hdn.1.8.2. Adv], [Orib.Syn.7.47.3] та [Iamb. VP20.94].
9Punk – буквально: паскудний, покидьок, негідник, та ін.
10Queer – образа, що вказує на дивність і неприйнятність.