Мета дослідження – аналіз концепту антиполітичної політики, сформульованого теоретиком постанархізму С. Ньюманом. У статті розкривається смислове ядро парадоксального анархістського синтезу політики та антиполітики, який знаходить вираз у ряді протестних соціально-політичних рухів сучасності. Наукова новизна дослідження пов’язана як з критикою, так і з захистом постанархістських установок, спрямованих на переосмислення й альтернативне наповнення поняття «політики». Результатом стає проміжний висновок про неминучість мікрополітичних і «антиполітичних» практик в контексті присвоєння та бюрократизації політичного з боку держави.
Обрання Д. Трампа президентом США в 2017 р. спонукало вчених І. Крастева і С. Холмса констатувати завершення епохи глобальної імітації лібералізму американського зразка із супутнім посиленням антиліберальної, правої популістської риторики [4]. Роком раніше, в 2016 р., британський політолог Б. Джессоп у дослідженні сучасних держав прогнозував занепад демократичних інститутів і практик, розширення державного нагляду та в цілому подальший зсув функціонування держав в сторону авторитарного етатизму [2, с. 451-452]. У свою чергу, криза ліберально-демократичних цінностей, що припускає серед іншого звуження політичних прав і свобод, дозволяє говорити про інтенсифікацію авторитарних або навіть відверто тоталітарних тенденцій в сфері того, що носить назву «реальної політики».
У зв’язку з цим актуальним є питання про можливості політики поза державою та її логіки авторитарного менеджменту. Такий запит у свою чергу веде нас до розгляду радикальних політичних теорій, котрі виголошують витіснення держави альтернативними соціальними моделями. Серед цих теорій розрив з державою найбільш виразним чином артикульований у філософії анархізму. Однією з сучасних варіацій цієї філософії виступає постанархізм, який лише в останні роки схоплюється в Росії дослідницької оптикою, а тому звернення до нього лише підвищує актуальність дослідження. Відповідно, теоретичною базою статті виступають роботи представників цієї неортодоксальної течії анархістської думки і, перш за все, тексти С. Ньюмана – провідного теоретика постанархізму.
Досягнення зазначеної в анотації мети пов’язано з вирішенням кількох ключових завдань: по-перше, розкрити специфіку постанархістського розуміння політики та політичного; по-друге, спроектувати установки постанархізму на поточні політичні реалії; по-третє, співставити постанархізм із іншими напрямками радикальної думки і, по-четверте, позначити сильні та слабкі сторони політики постанархізму в контексті зазначених політичних реалій. Вирішення цих завдань пов’язане переважно з дескриптивним, порівняльним і діалектичним методами. Практична ж значимість дослідження полягає у мотивації до переосмислення політичної реальності та наповненню її етичним змістом, що включає цінності свободи, відповідальності та креативності у питаннях управління людьми власними життями.
Постанархізм і антиполітична політика С. Ньюмана
Постанархістська теорія починає складатися у другій половині 80-х рр. минулого століття як спроба вбудувати методологічні установки постструктуралізму в рамки анархістської етики та політики (при цьому назва походить з есе Хакім Бея, присвяченого дещо інший темі [1]). Першою великою роботою в цьому напрямку стала монографія Т. Мея, в якій за допомогою постструктуралістського аналізу дана критика деяких положень класичного анархізму, а також запропонований тактичний (мікрополітічний) тип політичного філософування на основі ідей М. Фуко, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза та Ф. Ґваттарі [12]. Остаточне становлення постанархізму має місце на початку нового тисячоліття з виходом текстів С. Ньюмана [13] і Л. Колла [11], що склали разом з книгою Мея теоретичний базис цієї теорії (що, звичайно, не скасовує вагомого внеску інших теоретикинь). Однак для досягнення визначеної мети слід звернутися до більш пізніх матеріалів, перш за все, до роботи Ньюмана “The Politics of Postanarchism”, що вийшла в 2010 р., де ми і стикаємося з поняттям політики антиполітики або антиполітичної політики (зустрічається воно і в інших авторів, наприклад , у Я.-В. Мюллера [6, с. 371-382]).
Це поняття використовується Ньюманом для того, щоб пояснити властивий анархізму парадоксальний момент: якщо анархізм прагне до подолання політики або навіть руйнування політичних відносин, які зазвичай трактуються ним в термінах панування та підпорядкування, то чому він вважається політичною теорією? Вимога ліквідації політичних відносин як заснованих на пануванні та підпорядкуванні характеризує антиполітичний аспект анархізму. Разом з тим складання революційних програм і маніфестів, з’їзди, пропагандистська робота, обговорення стратегій і тактик – все це цілком виразно можна віднести до політичних питань і тем. Саме цей парадоксальний момент зустрічі політики і антиполітики, напруга між одним та іншим цікавить Ньюмана і, більш того, за його ж словами, дає поштовх постанархізму як такому.
Минаючи нюанси, пов’язані з розумінням політики та політичного у К. Шмітта і Ш. Муфф, для яких політика завжди розгортається у державній логіці встановлення «друга – ворога» (або «противника», в пом’якшеному трактуванні Муфф [5]), ми знаходимо у Ньюмана ідею вилучення політичного у держави або, іншими словами, зворотного присвоєння політичного. Ця ідея виходить з того, що фактично держава встановлює порядок деполітизації, тобто порядок, який пригнічує та затушовує політичне, яке за визначенням є виміром конфлікту, антагонізму, заперечування і, врешті-решт, бунту. Простіше кажучи, політика, яка традиційно тлумачиться як сукупність інститутів і практик, які визначаються та контролюються державою, перестає бути політикою в силу тенденції держави до повсюдності та ультранагляду, перетворюючись в чисте адміністрування. Для Ньюмана ж
«Політичне – це конституювання простору автономії, який дистанціюється від держави і тим самим ставить під сумнів сам принцип державного суверенітету» [14, р. 11].
Далі, вивільнення (можна навіть сказати, експропріація) політичного мотивується антиполітичним імпульсом, який включає в себе утопічне та етичне бачення – життя без держави, примусу, експлуатації та нерівності, тобто все те, що суперечить поточній реальності та заперечує її межі. Антиполітика маніфестує себе як несвідоме політики, і так само, як несвідоме завжди присутнє у свідомому житті, вривається та коригує його, так і антиполітичний утопічний вимір має бути природним політиці як такій, не кажучи вже про радикальну політику. Іншими словами, антиполітичність анархізму можна розглядати як заперечення політики в державно-бюрократичних рамках і затвердження її як живої людської практики, дії та взаємодії людей одна з одною поза державою та її логікою. І парадокс у тому, що це твердження постає як радикальний політичний жест.
Локалістські практики, префігурація та їх критика
Описана політика неминуче знаходить своє вираження в політиці автономії. Остання ж традиційно реалізується в локальних рамках, що і дозволяє їй функціонувати за допомогою прямої демократії участі, коли, за словами Ньюмана,
«Люди дивляться не на державу, а одна на одну» і діють так, як «якби влади не існувало» [9, с. 49, 40]
Протестний рух “Occupy”, що виник у 2011 році в США і поширився по інших країнах, стає для Ньюмана зразком постанархістської радикальної політики, однією з характеристик якої є префігурація – орієнтація на побудову бажаних соціальних моделей в рамках існуючого порядку, конструювання утопії тут і зараз . Гегемоністські програми, орієнтовані на майбутнє, розглядаються при цьому як потенційно тоталітарні у зв’язку з крахом грандіозних революційних проектів минулого та їх самодискредитації. Більш того, саме поняття «революції» у постанархізмі Ньюмана стає проблематичним через телеологічні конотації, які відсилають до якоїсь великої та зумовленої ходом історії Події. Перевага у даному випадку віддається концепту повстання.
Відзначимо, що такий підхід до революції не є специфічно постанархістським, але характеризує скоріше переважаючі тенденції у сучасній радикальній думці [3]. Акцент на повстаннях, як на чомусь більш радикальному, ніж революція, також має місце в роботах інших анархістських авторів, наприклад у анонімному французькому колективі «Невидимий комітет»:
«Прийшов час повстань, але не час революцій … Захопити площу в самому центрі міста, розбити наметовий табір, спорудити барикади, похідні кухні або побутівки та проводити там збори – незабаром ці дії стануть таким же природним політичним рефлексом, яким учора були страйки» [7, с. 12].
У цьому уривку простежується те ж бачення (і бажання) політичної дії, що і у Ньюмана.
Апологія префігурації та децентралізованого локального опору, відмова від чітко сформульованих програмних вимог до держави або корпорацій та небажання вибудовувати послідовний стратегічний контргегемоністський проект на противагу гегемонії неолібералізму – все це у якості характеристик “Occupy” і подібних до нього рухів (антиглобалізм, деякі події Арабської весни і т .п.) критикується з протилежних позицій. Лівий акселераціонізм в особі Н. Срнічека та А. Уільямса можна розглядати як один з найбільш помітних сучасних виразів такої критики [10]. Ці автори описують перераховані установки як «бліндажну психологію», орієнтовану виключно на опір, дистанціювання та «лінії вислизання», висловлюючись мовою Дельоза. Наступальний же момент, з їх точки зору, мінімізується через те, що всі, або майже всі, локалістські рухи вперто відмовляються від ідеї артикуляції довгострокового контргегемоністського проекту, орієнтованого на майбутнє, а також внаслідок немасштабованості локальних практик.
Як приклад, який демонструє безвихідь подібної політики, Срнічек і Ульямс приводять свідоцтво одного американського активіста, який брав участь у акції протесту в 2001 році, в ході якої учасники протесту зламали паркан конференц-центру, де засідали десятки глав урядів, після чого не знали, що далі робити :
«Ми видерлися на повалену огорожу, але далі майже не просунулися, ніби нашою головною метою було замінити державний паркан з дроту та бетону на людський нашого власного виготовлення» [Там же, с. 16].
Якщо розглядати цей кейс в контексті постанархістської антиполітичної політики, то злам огорожі постає як самодостатній жест, що не адресований ні державі, ні главам урядів, але демонструє лише символічне насильство над рамками встановленого порядку: «… що, врешті-решт, для держави може бути великим насильством, ніж вираз людьми своєї байдужості до неї? » [9, с. 124]. І все ж більш реалістичною в даному випадку є саме акселераціоністська критична оптика, яка вказує на розгубленість і дезорієнтацію внаслідок відмови від стратегічного мислення.
Контраргументація
Срнічек і Уільямс наводять приклад зі зруйнованою огорожею для ілюстрації мінусів локалістської та префігуративної політики, яку вони називають «народною» і до якої, з низкою застережень, можна віднести і постанархізм. Незважаючи на справедливість деяких критичних зауважень цих теоретиків, має сенс навести контраргументи принаймні до двох з таких зауважень.
Установка на локальні, «відчутні» політичні практики має сьогодні закономірно ключове значення для протестної політики, якщо прийняти тезу про те, що епоха ліберальної імітації добігає кінця і держави вже не приховують своїх експансіоністських амбіцій, вводячи нові обмежувальні закони, посилюючи старі й активно опановуючи технології нагляду та стеження. Прогноз Б. Джессопа про посилення тенденцій в бік авторитарного етатизму та експансії держави збувається, і здається, тільки те і передбачає, що лише згадані практики. Постанархізм справедливо вказує на те, що пряме зіткнення з державою неефективне тому, що це зіткнення буде здійснюватися в просторі самої держави та на її умовах. А ці умови такі, що влада держав спирається, перш за все, на контроль над тим, що потрапляє в поле видимості цієї влади. Саме тому в контексті розширюваного контролю та обліку альтернативна політика може функціонувати в локальних, рухливих і мінливих регістрах.
«Підкреслюючи множинні, локальні та повсякденні акти опору, – стверджує Ньюман, – ми можемо мислити радикальну політику набагато більш відчутним чином, ніж в очікуванні великої революційної події» [14, р. 62-63].
У так званій «народній політиці» Срнічек і Уільямс критикують відмову від проектів майбутнього, викриття цих проектів як таких, що несуть небезпеку тоталітаризму. Проте префігурація – це слово означає «передчуття», «прообраз», «прототип» – передбачає те, що власне і завбачується, прообраз чого конструюється у цій політиці. Створення автономних від держави локальних просторів з їх орієнтацією на етичну взаємодію одне з одною, з їх тактиками вислизання, безперервної реконфігурації та анонімності – це, звичайно, не майбутнє (вони не втілюють собою майбутнє як таке), але в цих просторах реалізується його можливість. Розчарування в шаблонних проектах майбутнього цілком обґрунтовано та зрозуміло, однак у випадку з анархізмом не можна говорити про абсолютну відмову. Мова скоріше йде про класичну для анархістської думки установку на ототожнення цілей (майбутнього) і засобів (теперішнього). У певному сенсі це і можна назвати універсальною, контргегемоністською установкою.
Антиполітична політика, тобто зворотне привласнення політичного (його вилучення у держави), що надихається утопічним і етичним поривом, нічого не втрачає від привнесення цього контргегемоністського моменту, який не обов’язково означає нав’язування або маніпуляцію. Швидше, він мотивує до розширення дискурсивного простору, контексту та умов, в яких дозріває можливість егалітарного майбутнього та подолання того, що Б. Нойс назвав би «блокадою справжнього моменту» [8, с. 129]. Якщо концепція лівого акселераціонізму вимагає прискорення капіталізму з метою вийти за його межі, то (пост)анархізм повинен вимагати розширення того, що вже знаходиться поза капіталістичною та державною логікою.
Висновок
Тенденція до замикання політичного в бюрократичних рамках, а також репрезентація політики як сфери діяльності лише професійно підготовлених до неї фахівців і експертів провокують прагнення до реалізації автономної від держави політики. У сукупності з позначеним на початку статті посиленням авторитаризму та розширенням державного контролю, така політика неминуче приймає форму мікрополітичних і локальних практик. Ці практики передбачають, з одного боку, взаємодію на основі неієрархічної етики свободи та солідарності, з іншого боку, протистояння державному контролю та капіталістичній раціональності.
Постанархізм представляє собою одну зі спроб теоретично, філософськи обґрунтувати подібні практики. Установка на мікрополітику не означає при цьому відсутність у постанархізмі рефлексії про транснаціональні рухи, альянси і т.п., проте саме політизація повсякденного життя трактується як первинний досвід зворотного присвоєння права керувати собою, яке колись привласнила собі держава. Результатом концептуалізації такого досвіду власне і є поняття антиполітичної політики у Ньюмана, подальша розробка якого, на наш погляд, може сприяти більшому розумінню нюансів поточної політизації тих чи інших сторін сучасного життя (масова культура, соціальні мережі і т.д.).
Джерела
Бей Х. Пост-анархістська анархія // Автономні зони: тимчасові і постійні. СПб .: CHAOSSS / PRESS, 2020. С. 77-80.
Джессоп Б. Держава: минуле, сьогодення і майбутнє / пер. з англ. С. Моїсеєва; під наук. ред. Д. Карасьова. М .: Видавничий дім «Дело» РАНХиГС, 2019. 504 с.
Капустін Б. Міркування про «кінець революції». М .: Изд-во Інституту Гайдара, 2019. 144 с.
Крастев І., Холмс С. Світло, яке зрадило надії. Чому Захід програє війну за демократію. М .: Паблішер, 2020. 354 с.
Муфф Ш. Політика і політичне / пер. з англ. І. І. Мюрберг // Політико-філософський щорічник. 2008. № 1. С. 88-102.
Мюллер Я.-В. Спори про демократію: політичні ідеї в Європі XX століття / пер. з англ. А. Яковлєва. М .: Изд. Інституту Гайдара, 2014. 400 с.
Невидимий комітет. Нашим друзям / пер. фр. М. Лепеловой. М .: Гілея, 2016. 240 с.
Нойс Б. Дні минулого майбутнього. Стан акселераціонізма // Логос. 2018. № 2 (28). С. 125-137.
Ньюман С. Постанархізм / пер. з англ. О. Л. Грабовського. М .: РИПОЛ класик, 2021. 208 с.
Срнічек Н., Вільямс А. Чи то майбутнє: посткапіталізму і світ без праці. М .: StrelkaPress, 2019. 336 с.
Call L. Postmodern Anarchism. Maryland, MD: Lexington Books, 2002. 159 p.
May T. The Political Philosophy of Poststructuralist Anarchism. Pennsylvania: Pennsylvania State University Press, 1994. 165 p.
Newman S. From Bakunin to Lakan: Anti-authoritarianism and the Dislocation of Power. Maryland, MD: Lexington Books, 2001. 197 p.
Newman S. The Politics of Postanarchism. Edinburgh: Edinburgh University Press, 2010. 200 p.
Перша публікація: журнал «Манускрипт». Том 14, Випуск 7, 2021.
Оформлення: кадр з фільму «Битва в Сіетлі». 2007. Німеччина, США, Канада. Реж. Стюарт Таунсенд.
2,073 total views, 4 views today