Цей текст відомого лідера сапатистського руху Субкоманданте Маркоса був написаний ще у минулому столітті. Попри це, він не втрачає актуальності й досі. Озвучені революціонером ідеї важливі як ніколи – імперіалістичні глобалісти хочуть розчинити все під єдиним центром влади, в той час як проекти самобутніх культур і національної самоідентифікації розглядаються владою виключно як вороги. Нам складно не погодитися з наступними словами Маркоса: “Якщо щось і потрібно глобалізувати у цьому світі, то справедливість і повагу”
Війна – це життєво важлива справа для держави, це область життя і смерті, шлях, що веде або до виживання, або до загибелі. Цілком необхідно глибоко вивчати цей предмет.
Сунь Цзи. “Мистецтво війни”.
Неолібералізм як світова система – це нова війна за переділ світу. Закінчення третьої світової війни, відомої під назвою Холодної, означає лише те, що більше немає старого двополюсного світового ладу, а стабільність у сучасному світі забезпечує чільна роль переможця. Проте, при очевидній наявності переможеного (соціалістичний табір) не цілком зрозуміло, хто ж переможець. США? Європейський Союз? Японія? Або ж усі троє? Поразка “Імперії зла” відкрила нові ринки, боротьба за які породила нову, четверту світову війну.
Як будь-який конфлікт, теперішній також ставить національні держави перед необхідністю нового самовизначення. Світовий лад повернувся до стану давнішніх епох, коли відбувалося завоювання Америки, Африки й Океанії. Чи не правда, дивовижна сучасність, яка рухається назадгузь? Кінець двадцятого століття радше нагадує варварські часи минулого, аніж майбутнє царство розуму, так докладно описане в науково-фантастичних романах.
Новому господареві дістануться великі території, величезні природні багатства, а головне, численна незадіяна армія праці. Завидне становище господаря світу, проте й претендентів на цю роль достатньо. Це й розв’язало нову війну між тими, хто хотів би стати частиною “Імперії добра”.
Третя світова війна існувала у протистоянні капіталістичної та соціалістичної систем у різних регіонах світу і тривала то згасаючи, то розпалюючись знов. Четверта ж розгортається у значних фінансових центрах, причому напруга її висока і стабільна.
Під час Холодної війни, хоча її і називають «холодною», були дуже гострі моменти: від катакомб міжнародного шпигунства до космічних просторів знаменитих “зоряних війн” Роналда Рейґана; від пісків бухти Кочинос на Кубі до дельти Меконґу у В’єтнамі; від скаженої гонки ядерних озброєнь до кривавих заколотів у країнах Латинської Америки; від злочинних маневрів армій НАТО до підступів агентів ЦРУ в Болівії, де був убитий Че Гевара. Всі ці події призвели до того, що соціалістичний табір перестав існувати як світова система і альтернативна модель суспільства.
Третя світова війна продемонструвала переваги “тотальної війни” для переможця – капіталізму. У повоєнний період уже проглядається нова розстановка сил на світовій арені, головними чинниками якої є значне збільшення нічийної землі (внаслідок катастрофи східного блоку), наявність декількох лідерів, які вирвалися уперед (Сполучені Штати, Європейський Союз і Японія), світова економічна криза та інформаційна революція.
За допомогою комп’ютерних мереж фінансові ринки, починаючи від валютних бірж, на власний розсуд нав’язують свої закони та правила усьому світові. Глобалізація – не що інше, як тотальне поширення їхньої логіки на всі сторони життя. Відтепер сама динаміка фінансової влади, свобода торгівлі, управляє (точніше, управляє на відстані) недавнім володарем світової економіки – Сполученими Штатами. І ця логіка скористалася порожнечами, які виникли у зв’язку із розвитком телекомунікацій, аби захопити і підпорядкувати собі всі аспекти соціального життя. Тож ми маємо дійсно тотальну світову війну!
Однією з перших її жертв став національний ринок. Як гарматень, влучивши у панцер, відстрибує від нього та поціляє у стрільця, війна, розв’язана неолібералізмом, рикошетом уразила і його. Національний ринок – одна з фундаментальних основ могутності капіталістичної держави сучасної епохи – розвалився під ураганним вогнем світової фінансової економіки. Новий міжнародний капіталізм висмоктує соки з національних капіталістичних систем і морить їх голодом до повного виснаження державної влади. Удар виявився настільки потужним, що національні держави більше не в стані захищати інтереси своїх громадян.
Неоліберальний вибух розколов на тисячу скалок гарну вітрину, яка зосталася після Холодної війни, – новий світовий лад. Усього кілька хвилин було потрібно, щоб впали підприємства та держави. І повалив їх не легкий бриз пролетарських революцій, а потужні фінансові урагани.
Син (неолібералізм) пожирає батька (національний капітал), а принагідно розправляється і з вигадками капіталістичної ідеології: новий світовий лад не знає ані демократії, ані свободи, ані рівності, ані братерства. Світова арена знову перетворилася в бойовище, де панує хаос.
До кінця Холодної війни капіталізм створив нову військову мерзоту – нейтронну бомбу, зброю, яка знищує життя, залишаючи цілими матеріальні цінності. Але четверта світова війна принесла нам нове диво: фінансову бомбу. На відміну від бомб Хіросіми та Нагасакі, ця нова бомба не лише стирає з поверхні землі поліс (у нашому випадку національну державу), несе смерть, жахіття та нещастя його жителькам, але й перетворює свою суцільну мішень у мозаїку економічної модернізації. Внаслідок вибуху з’являється не купа задимлених руїн або тисяча трупів, але певний новий квартал, який додається до комерційного мегаполісу нової світової ієрархії, і нова робоча сила, перепрофільована для потреб нового світового ринку праці.
Європейський Союз вже відчув на собі наслідки четвертої світової війни. Внаслідок глобалізації нарешті були стерті межі між ворогуючими державами, одвічними суперниками, які змушені були розпочати рух у бік політичного союзу. Шлях від національних держав до європейської федерації буде всіяний румовищами, насамперед румовищами європейської цивілізації.
Мегаполіси відтворюються по усьому світу, переважно в зонах торгової інтеграції. У Північній Америці укладення угоди НАФТА Канадою, США та Мексикою наблизило втілення старої мрії завойовників: “Америка для американців”. Чи є мегаполіси заміною націй? Ні, або, радше, не тільки. Вони надають їм нових функцій, властивостей, нових обмежень і нових перспектив. Цілі країни стають філіями неоліберальної мегакорпорації, що, з одного боку, несе деструкцію/скорочення населення, а з іншого – реконструкцію/реорганізацію регіонів і націй.
Якщо в часи третьої світової війни нейтронна бомба служила для залякування, стримування та примусу, то фінансові бомби четвертої світової мають іншу природу. Вони використовуються для нападу на території суперника (національні держави) з метою руйнації матеріальної бази та суверенітету, а також забезпечення якісного скорочення їхнього населення – виштовхування з економіки усіх нездатних вписатися в нові економічні стосунки (наприклад, корінних мешканців). Проте, водночас, фінансові центри здійснюють реконструкцію національних держав і перебудовують їх відповідно до нового принципу верховенства економіки над соціальним життям.
Цю стратегію можна простежити на безлічі прикладів. За словами пана Шамбера, директора Бюро Міжнародної організації праці в Центральній Америці, корінні мешканці Землі (300 мільйонів осіб) живуть у місцях, де зосереджено 60% природних ресурсів планети. “Тому зовсім не дивно, що виникає так багато конфліктів з метою захопити їхні землі. Експлуатація природних багатств (нафта та інші корисні копалини), а також туризм є головною небезпекою для тубільних територій в Америці (1)”. Відтак відбуваються забруднення навколишнього середовища, поширення проституції та наркотиків.
У цій новій війні політика більше не існує як рушійна сила національної держави. Вона існує винятково для обслуговування економіки, а політики відіграють роль управляючих. Новим хазяям світу немає потреби правити безпосередньо та прямо. Їхніми справами управляють національні уряди. Новий світовий лад – це об’єднаний світ і єдиний ринок. Держави – всього лиш підприємства, де управляючими служать їхні уряди, а нові регіональні союзи більше нагадують торговельні об’єднання, аніж політичну федерацію. Об’єднання, породжене неолібералізмом, носить економічний характер: на гігантському світовому гіперринку вільно циркулюють тільки товари, але не люди.
Глобалізація також веде до поширення спільної моделі мислення. “Американський спосіб життя”, який американські війська занесли в Європу під час Другої світової війни, згодом у В’єтнам і зовсім нещодавно – у регіон Перської затоки, сьогодні розтікається по усьому світові манівцями комп’ютерних мереж. Мова йде і про руйнування матеріальної бази національних держав, і про історичну та культурну руйнації.
Всі національні культури, які формувалися століттями та тисячоліттями, шляхетне тубільне минуле Америки, блискуча Європейська цивілізація, мудра історія азіатських народів і давні багаті спадщини Африки й Океанії – усе це роз’їдає американський спосіб життя. Неолібералізм також нищить народи і цілі групи народів, заганяючи їх в уніфіковану модель. Тому слід говорити про найжорстокішу та найжахливішу світову війну, яку неолібералізм веде проти людства.
І тут ми зіштовхуємося з мозаїчною головоломкою. Щоб зібрати її, щоб зрозуміти сучасний світ, не вистачає багатьох елементів. Проте, досить відшукати хоча б сім фрагментів, аби народилася надія на те, що цей конфлікт не закінчиться загибеллю людства. Сім фрагментів, які треба намалювати, розфарбувати, вирізати та спробувати за їх допомоги вирішити головоломку і зібрати картину сучасного світу.
Першим із цих фрагментів є одночасна концентрація багатства та бідності на двох полюсах світового суспільства. Другий фрагмент – експлуатація. Третій елемент представлений кошмаром безробітної частини людства. Огидний зв’язок між владою і злочинним світом складає четвертий фрагмент. П’ятий – насильство з боку держави. У шостому фрагменті схована таємниця мегаполітики. А сьомий розкриває нам різноманітні форми опору, який людство чинить неолібералізмові.
Фрагмент № 1
Концентрація багатства і розподіл бідності
Фігура № 1 має вигляд грошового знака.
Упродовж історії людства пропонувалося чимало абсурдних концепцій світового ладу. При врученні нагород перший претендент – неолібералізм. Його концепція “розподілу” багатства абсурдна двічі: ми маємо концентрацію величезних багатств в одиниць і нужду – для мільйонів інших людей. Кривда і нерівність є прикметними ознаками реалій сучасного світу. На Землі 5 мільярдів мешканців; із них 500 мільйонів живуть у статках, у той час як 4,5 мільярди потерпають від бідності. Багаті компенсують свою чисельну меншість за рахунок своїх мільярдів. Майно найбагатших людей світу – 358 доларових мільярдерів – приносить річний прибуток більший, ніж складають усі прибутки половини бідного населення планети (приблизно 2,6 мільярда чоловік).
Успіхи важливих транснаціональних корпорацій не передбачають подальшого економічного росту розвинених країн. Навпаки, чим більше збагачуються ці гіганти, тим яскравіша бідність у країнах, які вважають багатими. Провалля між багатими та бідними величезне; не спостерігається ніякого стирання соціальних відмінностей – навпаки, воно поглиблюється.
Намальований вами грошовий знак уособлює символ світової економічної влади. Тепер заштрихуйте його зеленим кольором долара. Не зважайте на огидний душок. Це природні пахощі лайна, бруду та крові.
Фрагмент № 2
Глобалізація експлуатації
Фігура № 2 уособлює трикутник.
Одне з помилкових тверджень неолібералізму полягає в тому, що економічне зростання підприємств призводить до вдосконаленого розподілу багатства та зайнятості. Це не так. Точнісінько так само як посилення влади короля не призводить до збільшення влади його підлеглих (радше навпаки), абсолютизм фінансового капіталу не покращує розподілу багатства і не створює робочих місць. Структурними наслідками економічного росту підприємств є бідність, безробіття та соціальна незахищеність.
У 60-х і 70-х роках кількість бідних (до них Всесвітній Банк зараховує людей, котрі диспонують у день сумою, меншою від долара) зросла до 200 мільйонів. На початку 90-х їхня кількість складала 2 мільярди.
Стало більше бідних і убогих людей, менше людей багатих і тих, котрі багатіють – ось наочні уроки першого фрагменту нашої головоломки. І щоб досягти цього безглуздого результату, світова капіталістична система “модернізує” виробництво, товарообіг і споживання. Нова технологічна революція (комп’ютерна) і нова політична революція (мегаполіси, які виростають на румовищах національних держав) призводять до нової соціальної “революції”, фактично перестановки соціальних сил, особливо робочої сили.
Економічно активне населення світу зросло від 1,38 мільярда у 1960 році до 2,37 мільярда у 1990-му. Стало більше людей, здатних до праці, проте новий світовий лад заганяє їх у певні ніші та реформує їхні функції (або відсутність функцій, як у випадку з безробітними та соціально незахищеними). Структура зайнятості економічно активного населення за останні двадцять років зазнала радикальних змін. Зайнятість у сільськогосподарському і рибальському секторах впала від 22% у 1970 році до 12% у 1990-му, зайнятість у промисловості скоротилася від 25 до 22%, проте сфера обслуговування зросла від 42 до 56%. У країнах, що розвиваються, зайнятість у сфері обслуговування підскочила від 40% у 1970 році до 57% у 1990-му, в той час як у сільськогосподарському і рибальському секторі впала від 39 до 15% (2).
Дедалі більше й більше найманих працівників орієнтуються на продуктивніші сфери діяльності. Таким чином, система діє як свого роду мегапідприємець, для якого світовий ринок є лише єдиним підприємством, керованим “сучасними” методами.
Але неоліберальна “сучасність” радше нагадує дикий період первісного нагромадження капіталу, аніж утопічне “царство розуму”. Адже капіталістичне виробництво продовжує використовувати дитячу працю. З 1,15 мільярда дітей у світі принаймні 100 мільйонів не мають даху над головою, а 200 мільйонів працюють – причому до 2000 року їхнє число ймовірно досягне 400 мільйонів. Тільки в Азії налічується 146 мільйонів дітей, котрі працюють на промислових підприємствах. У північних країнах також сотні тисяч дітей працюють, аби поповнити прибуток сім’ї чи задля того, щоб вижити. Крім того, безліч дітей зайняті в індустрії задоволень: за даними ООН, щороку мільйон дітей потрапляють у клоаку дитячої проституції.
Безробіття та соціальна незахищеність мільйонів трудящих в усьому світі – ось та реальність, яка, схоже, ще довго зберігатиметься. У країнах Організації економічного співробітництва і розвитку безробіття виросло від 3,8% у 1966 році до 6,3% у 1990-му. В Європі воно зросло від 2,2% до 6,4%. Глобалізований ринок знищує дрібні та середні підприємства. Із зникненням місцевих і регіональних ринків ці підприємства, втративши захист, не можуть витримати конкуренції транснаціональних монстрів. Відтак мільйони найманих працівників залишаються без роботи. Ось ще одне безглуздя неолібералізму: жодних нових робочих місць, а виробництво зростає – ООН говорить про “ріст у відсутність зайнятості”.
Але це ще не все. Робітники змушені погоджуватися на нестабільні умови. В результаті ми маємо зростання соціальної незахищеності, довший робочий день і меншу зарплату. Це – наслідки глобалізації та бурхливого зростання сфери обслуговування.
Через це утворюється своєрідний надлишок: зайві люди, непотрібні новому світовому ладові, позаяк вони не виробляють більше, не споживають більше і не беруть більших кредитів у банках. Одне слово, їх можна викинути за борт. День у день фінансові ринки нав’язують свої закони державам і групам держав. Вони перетасовують жителів цих держав. А наприкінці констатують, що зайві люди усе ще існують.
І от, у результаті утворилася фігура, що нагадує трикутник, який представляє піраміду світової експлуатації.
Фрагмент № 3
Міграція, кошмар поневірянь
Фігура № 3 уособлює коло.
Ми вже говорили про те, що внаслідок третьої світової війни утворилися нові території (колишні соціалістичні країни), які опинилися без господаря, які можна завойовувати, а також інші, які можна відвойовувати і перезахоплювати. Звідси – триєдина стратегія ринків: навальне поширення “регіональних війн” і “внутрішніх конфліктів”; переслідування капіталом нетипових цілей накопичення; мобілізація великої кількості найманих робітниць. У результаті мільйони людей зрушили з місця, і ми маємо грандіозне переселення народів. “Іноземці” у “світі без кордонів”, обіцяному переможцями в холодній війні, страждають від ксенофобських переслідувань, нестабільності заробітку, втрати своєї культурної приналежності, поліцейських репресій і голоду, не кажучи вже про крайні випадки – коли потрапляють у в’язницю або стають жертвою вбивства.
Кошмар еміграції, які б не були її причини, продовжує наростати. Число зареєстрованих у Верховному комісаріаті ООН у справах біженців достоту вибухнуло, перевищивши у 1995 році 27 мільйонів (у порівнянні з 2 мільйонами у 1975 році).
Міграційна політика неолібералізму націлена насамперед на дестабілізацію світового ринку праці, а не на стримування імміграції. Четверта світова війна з її механізмами руйнації-скорочення населення, реконструкції-реорганізації призводять до переміщення мільйонів людей. Їхня доля – поневіряння; нещастя переслідують їх – адже вони є вічною загрозою для тих, у кого є робота, а тому їхня присутність породжує расизм і ксенофобію.
Фрагмент № 4
Фінансова і злочинна глобалізація
Фігура № 4 уособлює прямокутник.
Якщо ви гадаєте, що злочинний світ синонімічний потойбічному світові, темряві й безвісті, ви помиляєтеся. У період “Холодної війни” організована злочинність набула респектабельного образу. Вона не тільки почала функціонувати як сучасне підприємство, але й глибоко проникла в політичні та економічні структури національних держав.
Від початку четвертої світової війни організована злочинність вийшла на світову арену і набула міжнародного характеру. Кримінальні структури п’яти континентів сприйняли і засвоїли “дух світового співробітництва” і, об’єднавшись, спільно беруть участь у завоюванні нових ринків. Вони вкладають кошти у легальні підприємства не тільки для відмивання брудних грошей, а й для придбання капіталу для нелегальних справ. Перевага віддається таким різновидам діяльності: нерухомість класу “люкс”, підприємства дозвілля, засоби масової інформації та … банки.
Алі Баба і сорок банкірів? Гірше. Комерційні банки використовують брудні гроші для своїх легальних операцій. Згідно звіту ООН, “розвиткові злочинних синдикатів сприяли програми структурної перебудови, які країни-боржники були змушені прийняти, щоб одержати доступ до кредитів Міжнародного Валютного Фонду (3)”.
Організована злочинність розраховує також на офшорні зони. Таких налічується біля 55 – одна з них, Кайманові острови, є п’ятим за розмірами банківським центром і має більше банків і зареєстрованих юридичних осіб, аніж мешканців. Окрім відмивання брудних грошей, ці зони допомагають також уникати сплати податків. Саме в цих місцях відбуваються контакти між урядовими чиновниками, бізнесменами і мафіозними ватажками.
Ось і утворилося прямокутне дзеркало, де легальне і нелегальне обмінюються відображеннями. З якого боку дзеркального скла перебуває злочинець? А з якого його переслідувачі?
Фрагмент № 5
Законне насильство незаконної влади?
Фігура № 5 уособлює п’ятикутник.
У стриптиз-барі глобалізації держава вже майже цілковито роздягнулася, залишивши собі лише останню, найнеобхіднішу функцію – функцію придушення. В умовах, коли її матеріальна база зруйнована, суверенітет і незалежність анульовані, а політичне лице розмите, національна держава перетворюється просто в службу безпеки при мегакорпораціях. Замість того, щоб скеровувати державні засоби на соціальні потреби, вона витрачає їх на нескінченне удосконалювання свого апарату придушення, що дозволяє їй ефективніше контролювати суспільство.
А що ж робити, коли насильство закономірне в умовах ринку? Як розмежувати законне та незаконне насильство? Де межа між ними? Якої монополії на насильство можуть вимагати бідні національні держави, коли будь-якій монополії протистоїть вільна гра пропозиції і попиту? Хіба ми не продемонстрували у фрагменті № 4, що організована злочинність, владні структури та фінансові центри дуже тісно пов’язані між собою? Хіба не очевидно, що організована злочинність має у своєму розпорядженні справжні армії? Ні, монополія на насильство більше не належить національним державам: ринок пустив її з молотка…
Якщо ж при оскарженні монополії на насильство звертатися не до законів ринку, а до інтересів “низів”, тоді світова влада зіштовхнеться із суперником. Це одна з найменш вивчених (і найбільше осуджуваних) граней виклику, кинутого корінному населенню, яке створило озброєну Сапатистську армію національного визволення, проти неолібералізму і в ім’я людства.
Символом американської військової могутності є Пентагон. Нова світова поліція хоче, щоб армії та національні поліції перетворилися на служби безпеки, які гарантують лад і стабільність у неоліберальних мегаполісах.
Фрагмент № 6
Мегаполітика і карлики
Фігура № 6 уособлює безформну мазню.
Ми вже говорили про те, що національні держави зазнають нападок з боку фінансових ринків, які розчиняють їх у череві мегаполісів. Але неолібералізм веде свою війну не тільки за допомогою “об’єднання” народів і регіонів. Його стратегія деструкції-скорочення населення і реконструкції-реорганізації окрім усього іншого викликає тріщини і розлами усередині національних держав. Це один із парадоксів цієї четвертої світової війни: покликана знищити кордони й об’єднати народи, вона насправді множить кордони та розпорошує народи.
Якщо хтось ще сумнівається, що ця глобалізація і є світовою війною, достатньо згадати про конфлікти, які призвели до розпаду Радянського Союзу, Чехословаччини і Югославії, котрі впали жертвами криз, що підривають економічний фундамент національних держав і їхню єдність.
Будівництво мегаполісів і подрібнення держав є однозначно наслідками руйнування національних держав. Чи варто тут говорити про два різноманітні явища? Чи не є це симптоми і провісники прийдешньої мегакризи? А може ці факти не пов’язані між собою?
Скасування торговельних кордонів, вибух розвитку телекомунікаційних засобів, світові комп’ютерні мережі, могутність фінансових ринків, міжнародні угоди про свободу торгівлі – усе це вносить свою лепту в руйнування національних держав. Парадоксальним чином глобалізація породжує роздрібнений світ, який складається з ізольованих, міцно закоркованих закутків, між якими перекинуті кволі містки економічних зв’язків. Це світ розбитих дзеркал, що відбивають марну світову єдність неоліберальної головоломки.
Неолібералізм не тільки розколює світ, який прагне об’єднувати, але й створює політико-економічний центр, що командує військовими операціями. Тому необхідно вести мову про мегаполітику. Мегаполітика поєднує в одне ціле політиків національних держав і зводить їх воєдино в одному, побудованому за логікою ринку, світовому центрі. Саме в ім’я та в інтересах ринку розв’язуються війни, видаються кредити, купуються і продаються товари, ведуться дипломатичні ігри, оголошується економічна блокада, надається політичний притулок, приймаються імміграційні закони, рвуться дипломатичні стосунки, вкладаються інвестиції. Одне слово, тут вирішуються життєво важливі для цілих народів питання.
Фінансові ринки не зважають на політичну масть керівників держав: із їхньої точки зору єдино важливим є виконання економічних програм. Фінансові критерії докладаються до усього. Господарі світу можуть миритися з існуванням лівого уряду за умови, що він не вдаватиметься до жодних заходів, здатних зашкодити інтересам ринків. Але вони ніколи не стануть миритися з політикою, яка йде врозріз із пануючою моделлю.
З точки зору мегаполітики національні політики здійснюються карликами, котрі повинні підпорядковуватися диктату фінансових гігантів. І буде так… доти, доки карлики не збунтуються.
І от утворилося щось, що символізує меґаполітику. Воно цілком позбавлене форми і нелогічне.
Фрагмент № 7
Осередки опору
Фігура № 7 уособлює вогнище.
“Насамперед прошу тебе не плутати Опір із політичною опозицією. Опозиція не протистоїть владі, а її вища форма втілена в опозиційній партії, в той час як Опір за визначенням не може бути партією: він призначений не для управління… а для опору” (Tomas Segovia, Alegatorio, Mexico, 1996).
Очевидна неминучість глобалізації наштовхується на впертий опір дійсності. У той час як неолібералізм веде свою війну, в усьому світі виникають групи протесту, вогнища опору. Імперія фінансистів із добряче набитими кишенями зустрілася віч-на-віч із бунтом вогнищ опору. Так, вогнищ. Всіляких розмірів, кольорів і форм. Єдине, що їх об’єднує, – прагнення протистояти “новому світовому порядку” і злочину проти людства, яким є ця четверта світова війна.
Неолібералізм хоче підпорядкувати собі мільйони людей і позбутися “надлишкового” населення. Але ці “зайві” люди збунтувалися. Жінки, діти, старі, молодь, тубільці, екологи, гомосексуали, лесбійки, ВІЛ-інфіковані, наймані робітниці і всі ті, хто не вписується у новий світовий лад, об’єднуються для боротьби. Ті, кого виплюнула “сучасність”, створюють мережу опору.
У Мексиці, наприклад, для виконання Програми інтегрального розвитку перешийку Теуантепек влада хотіла б створити величезну промислову зону. Ця зона буде включати комбінат для переробки третини мексиканської сирої нафти і виробництва продуктів нафтохімії. Будуть побудовані міжокеанські транзитні комунікації: дороги, канал і залізнична лінія через перешийок. Два мільйони селян працюватимуть тут на заводах. Також на південному сході Мексики в Лакандонському лісі починається втілення довготермінової програми регіонального розвитку, яка припускає передачу в розпорядження капіталу тубільних земель, багатих не тільки людською гідністю й історією, але й нафтою та ураном.
Ці проекти призведуть до розчленування Мексики, коли південний схід виокремиться в окрему зону усередині країни. Фактично вони є частиною стратегії ліквідації опору, утворюючи свого роду “кліщі”, покликані придушити осередки анти-неоліберального бунту, який зародився у 1994 році: в центрі перебувають території повсталого корінного населення, яке об’єдналося у Сапатистську армію національного визволення.
З приводу тубільних заколотників слід зробити одну обмовку: cапатисти гадають, що в Мексиці відновлення і захист національного суверенітету є частиною анти-ліберальної революції. Проте парадоксальним чином САННО звинувачують у прагненні розколоти країну. Насправді до сепаратизму закликають лише підприємці штату Табаско, багатого нафтою, а також федеральні депутати з Чіяпаса і члени Інституційної-революційної партії (ІРП). Сапатисти ж думають, що захист національної держави в умовах загрози глобалізації необхідний, і що спроби роздробити Мексику на шматки йдуть від правлячого угруповання та не відбивають справжніх потреб автономії індійських народів.
САННО й усі тубільні національні рухи не закликають до відділення індіянських народів від Мексики. Вони хочуть домогтися свого визнання як невід’ємної складової частини країни, що має, проте, свою специфіку. Вони мріють про Мексику, побудовану на принципах демократії, свободи та справедливості. Якщо САННО захищає національний суверенітет, то федеральна армія Мексики захищає уряд, який зруйнував матеріальну базу цього суверенітету, і який тепер збирається віддати країну ще й іноземному капіталові, віддавши перед тим ділкам наркобізнесу.
Опір неолібералізму не обмежується горами південного сходу Мексики. В інших районах Мексики, у Латинській Америці, у Сполучених Штатах, в Канаді, у маастрихтській Європі, в Африці, в Азії та Океанії множаться осередки опору. У кожного – своя особлива історія, свої характерні риси, вимоги, своя боротьба і свої успіхи. Якщо людство хоче вижити і розвиватися далі, його єдина надія – в цих вогнищах, утворених ізгоями, неугодними, зайвими людьми.
Це лиш один приклад осередку опору, і я не надаю йому великого значення. Прикладів так само багато, як випадків опору, і вони настільки ж різноманітні, як світ людей. Тому ви можете вибрати будь-який осередок на власний смак.
***
Тепер, коли ви намалювали, розфарбували та вирізали ці сім фрагментів, вам стало зрозуміло, що вони не складаються в єдине ціле. От у чому проблема: глобалізація має намір з’єднати шматки, які не стикуються між собою. З цієї та з інших причин, розкрити які в цій статті у мене немає можливості, необхідно будувати новий світ. Світ, що міг би вміщати в себе безліч світів, міг би вмістити в себе усі світи.
Постскриптум, де розповідається про сни, породжені любов’ю. Море спочиває біля моїх ніг. Століття і тисячоліття воно поділяє наші нещастя, сумніви та сни, і зараз воно дрімає разом зі мною в гарячій задушливій ночі. Я бачу, як воно хвилюється, ніби хлібні поля моїх снів. І знову я захоплююся його сталістю: усе таке ж прохолодне і спокійне воно лежить біля моїх ніг. Жар піднімає мене з постелі, вкладає в мою руку ручку, і Антуан оживає на сторінці, начебто час повернувся назад і ми знову разом…
Я попросив старого Антуана піти зі мною в експедицію до гирла ріки. Ми не взяли із собою майже ніякої їжі. Багато годин ми йшли за течією і уже вибилися із сил від голоду і спеки. Після полудня нам зустрілася череда кабанів, і ми вирішили відправлятися за ними вслід. Вже в темряві ми наздогнали їх, але раптом величезна дика свиня відокремилася від череди і накинулася на нас. Я кинув гвинтівку і стрілою злетів на найближче дерево. Старий Антуан спокійно зустрів небезпеку і, замість того, щоб тікати, підвівся з-за куща. Величезний кабан кинувся на нього і затиснув серед гілок і колючок. Не пробуючи визволитися, старий Антуан підняв свій старий карабін і одним пострілом забезпечив нам вечерю.
На світанку, закінчивши чистити свою нову автоматичну гвинтівку М-16 калібру 5,56 мм, із регульованою скорострільністю, далекобійністю в 460 метрів, телескопічним прицілом і магазином на 90 патронів, я почав заповнювати похідний щоденник. Опустивши подробиці, я зробив такий стислий запис: “Зустріли кабанів, і А. убив одного. Висота 350 метрів. Дощу не було”.
Сидячи біля вогню в очікуванні, поки м’ясо засмажиться, я кажу старому Антуанові, що моя частка м’яса придасться на свято, яке ми влаштовуємо в таборі. “Свято?” – запитує він, ворушачи вугілля. “Так, завжди знайдеться привід для вечірки”. І я пускаюся в докладну оповідь про знаменні дати історичного календаря і пам’ятні дати сапатистів. Старий Антуан слухає мене мовчки. Думаючи, що йому це нецікаво, я влаштовуюся спати. Вже в напівдрімоті бачу, як старий Антуан бере мій зошит і щось там пише. Наступного дня після сніданку ми ділимо м’ясо та йдемо кожен у свій бік. У таборі я звітуюся про те, що трапилося і показую свої записи. “Але це не твій почерк”, – говорять мені і показують лист у зошиті. Я дивлюся і бачу, що після мого запису Антуан написав великими літерами: “Якщо одночасно немає можливості мати і розум, і силу, завжди вибирай розум, а силу лишай ворогу. Сила може допомогти виграти чимало битв, але усю війну за допомогою однієї тільки сили не виграєш ніколи. Отут потрібен розум. Сильний ніколи не зможе зі своєї сили висікти розум, а ми завжди зможемо з розуму висікти силу”.
І нижче, маленькими буквами:
“Веселих свят”.
——————————————————
Зрозуміло, я більше не був голодний. А сапатистські свята, як правило, завжди бували веселими.
(1) Entretien avec Martha Garcia, La Jornada, 28 mai 1997.
(2) Ochoa Chi et Juanita del Pilar, Mercado mundial de fuerza de trabajo en el capitalismo contemporaneo, UNAM, Economia, Mexico, 1997.
(3) La Globalisation du crime, Nations unies, New York, 1995.
Текст опублікований: Le Monde Diplomatique, № 521, aout 1997.
2,347 total views, 2 views today