У останні два-три роки в пострадянькому гуманітарному просторі все частіше та виразніше виділяються нові культурологічні та філософські тенденції, які відображають пошук відмінних нового тисячоліття. Філософські концепції, подібно до детективів, відстежують ризоматичні блукання постмодерну, сподіваючись відшукати «вбитого» ними суб’єкта та знайти залишки Історії, склеїти докупи їх фрагменти і – не без пафосу – реанімувати. Деякі з таких концепцій навіть набувають характеру тренду, обумовленого, з однієї сторони, вже без перебільшень хронічною втомою від постмодернізму, а з іншої – медіатизацією через соціальні мережі, що реагують чутливо на все нове. Наявний текст можна назвати оглядовим есе або навіть просто рецензією на одну з таких трендових концепцій. Точніше, на один з його аспектів.
Отже, метамодернізм. Нова «структура почуття» і культурна логіка найпізнішого капіталізму, яка функціонує «між», «під час» і «після» модерну та постмодерну, коливаючись від щирості до іронії, від серйозності до глузування, від творення до руйнування. «Не бінарность, як і континуум, що розділяє їх, не рівновага, проте маятник, що коливається між різними крайнощами», – пишуть фіксатори нової епохи Робін ван ден Аккер і Тімотеус Вермюлен в книзі про метамодернізм, яка вийшла нещодавно російською мовою [3, с. 62]. Такого попереднього і вельми скупого опису поняття / явища / напряму, який набирає популярність, мабуть, буде достатньо, з огляду на те, що в Мережі можна знайти чудову статтю Олександра Павлова з оглядом, аналізом і критикою метамодернізму в цілому [12]. Ми ж спробуємо зрозуміти, як співвідноситься метамодернистський дискурс з сьогоденням і майбутнім антиавторитарної політики. Якщо, звичайно, домовимося припустити, що цей дискурс дійсно відображає та відображається в реаліях сучасності, а сам метамодернізм є чимось більш змістовним, ніж інші концепції, які пропонують ту чи іншу мову опису часу – поховання постмодерну триває вже не один десяток років, впродовж яких народилося чимало наступників (авто-, діджі-, гіпер- та інші модернізми).
Згадана книга є збіркою текстів різних авторів, які аналізують або, вірніше, намацують якісь нові віяння, нову чуттєвість в окремих проявах сучасного мистецтва. Переважна частина статей присвячена літературі, кінематографу та фотографії. Соціально-політичні теми теж мають місце, і саме їх ми спробуємо вичленити та висвітлити (в орієнтованих на культуру текстах також є чимало цікавих формулювань, якими ми скористаємось).
За великим рахунком, в політичному переломленні метамодернізм не такий вже й хитромудрий: образ маятника, який діалектично розгойдується туди-сюди, вже багато що прояснює. Вермюлен і ван ден Аккер, констатуючи початок нового історичного періоду в 2000-і роки, звертають увагу на два симптоматичні процеси першого десятиліття XXI століття, мотивовані розчаруванням у неолібералізмі. З одного боку, «цикл протистояння владі», тобто мережеві соціальні рухи, об’єднані протестом проти економічної нерівності та зневажання демократії (альтерглобалізм, грецькі протести, Occupy та ін.). З іншого боку, зростання правих популістських рухів в США та Європі, викликане імміграційними проблемами, антиісламськими настроями та риторикою збереження національних ідентичностей. Як приклади наводяться північноамериканський «Рух чаювання» та «Національний фронт» Марін Ле Пен. Все це вкупі з терактами 11 вересня, появою ІГІЛ, війною в Іраку, екологічними проблемами й економічною кризою 2008 року знову привело в рух колесо Історії, кінець якої з повсюдним встановленням ліберальних демократій проголошував постмодерн в особі Френсіса Фукуями. Цей новий поворот, в свою чергу, характеризується реконфігурацією неолібералізму або черговою модернізацією капіталізму (який «ще остаточно не викристалізувався»), пов’язаною з глобальною комп’ютеризацією та розвитком соціальних мереж. Саме в таких умовах складається нова структура почуття, культурна логіка і
«новий метамодерністський режим історичності, визначальною рисою якого є те, що його сьогоденне – в спробі повернутися в своє стійло – відкривається для можливостей минулого, так само як і для можливих варіантів майбутнього» [4, с. 88].
Іншими словами, постмодерністська невизначеність і сумнів у всякому універсальному сенсі поєднується тут з модерністським бажанням цей сенс все-таки віднайти.
В такому досить розмитому баченні поточного моменту ми маємо перспективи як лівої, так і правої, як радикально антиавторитарної, так і ультраетатистської політики, що швидше могло б нагадати палаючу вогнем воєн і революцій гойдалку, ніж маятник, який розмірено погойдується. Цікаво тут те, що метамодернізм повертає на порядок денний класову боротьбу, а отже і поняття класу, раніше відкинуте постмодерном. Під час переходу до остаточної кристалізації нового капіталізму Вермюлен і ван ден Аккер відзначають, що «тільки класова боротьба може визначити той курс, яким ми, як те чи інше суспільство, підемо шляхом, що насичений відгалуженнями, – наліво “зелені”, направо знову ж неоліберали (можливо, не без деякого фашистського забарвлення)»[3, с. 76-77].
Тема класової боротьби більше не піднімається, але навіть цього зауваження достатньо, щоб якщо і не затверджувати, то хоча б допустити ймовірність актуалізації ліворадикальних ідей з їх наполегливим акцентом на класових антагонізмах. З іншого боку, правий радикалізм, як це бувало і раніше, так само може маніпулювати класовою риторикою, причому цілком успішно. І в такому контексті досить релевантним постає аналіз політики постправди, в умовах якої, як пише Сем Брауз, «достовірність того, що говорить та чи інша людина, значить куди менше тієї міри, в якій вона сама в це щиро вірить» [1, с . 387]. І хоча подібна політика найчастіше асоціюється з правим популізмом а-ля Дональд Трамп, Брауз вбачає її джерела в соціал-демократичній практиці кінця 1990-х років і розглядає цю політику (точніше, риторику) на прикладах лейбористів Тоні Блера та Джеремі Корбіна. Звичайно, діагностуючи тріумф «правдоподібності» над правдою, метамодернізм, може, і демонструє стурбованість сучасною політикою – хоча і без однозначних оцінок, – проте цілком доречно запитати: хіба подібні стратегії не використовувалися політиками раніше? Або сам термін «постправда» якось інакше розкриває зміст політичного популізму та самопрезентації? Тут саме час пригадати хрестоматійний приклад з Гегелем, який у відповідь на вказівку невідповідності його теорії реальним фактам заявив: «Тим гірше для фактів». Така ось гегелівська постправда.
Те саме в загальних рисах можна віднести до супергібридності та «неодночасності», яку описує Йорг Хейзер стосовно сучасних військових конфліктів, включаючи стратегії згаданої вище забороненої організації, що використовує естетику відеоігор в пропагандистських роликах і розміщає в Instagram задушевні фото з кошенятами. «Маячня про чистоту й очищення, внутрішньо властиві тиранії та крайній жорстокості, шукають виправдань в міфічному минулому, одночасно користуючись технокультурним теперішнім» [14, с. 154]. Згадується і конфлікт на Південному Сході України та, зокрема, як приклад фарсу, такий його учасник як Ігор Стрєлков-Гіркін – затятий шанувальник білогвардійської естетики та риторики. «Війна стала святковою авантюрою для соціопатів, яких призвали на службу та включили в зону свого впливу, чому вони зовсім не опиралися, високопоставлені інтригани», – бідкається Хейзер так, ніби в минулому все було інакше [14, с. 172]. І хоча, судячи з тексту, його турбує саме і переважно привласнення «інтриганами» технологій децентралізованого обігу даних і гібридних культурних технік, що втрачають через таке безсовісне запозичення «властивий їм потенціал звільнення та розкріпачення», сама постановка проблеми вже дуже нагадує ситуаціоністську критику капіталістичної рекуперації. Лише з різницею в тому, що технології та практики, які замислювалися як визвольні, перетворюються не тільки в товар, але й у засоби вербування людей для участі в кривавих бійнях в ім’я чиїхось вкрай сумнівних інтересів.
Незважаючи на змальовані похмурими тонами тенденції, Хейзер не поспішає відмовлятися від ідей прогресу – економічного, соціального та етичного, – визнаючи, однак, їх крихкість перед обличчям хаосу та громадських антагонізмів. Надія на те, що «маятник хитнеться в правильну сторону», підштовхує нас до розгляду суб’єктивності метамодерну, до її світовідчуття та до політичних наслідків цього світовідчуття. У статті Марини Гусельцевої (вийшла раніше розглянутого збірника) говориться про нову, метамодерністську тенденцію «синтетичного мислення – до цілісності через антиномії» [c 334], а «метамодерністське світовідчуття пропонує більш спокійний і впевнений, оптимістичний погляд на зміни, що відбуваються», так як
«в потоці мінливого та непередбачуваного життя довгострокові перспективи виявилися б ригідними й еволюційно необґрунтованими: не можна запланувати несподіванку, регламентувати спонтанність і творчість. В цьому ракурсі вкоротити горизонти планування та перенести епіцентри уваги в сьогоденне – здорова реакція психіки людини на трансформації сучасності [7, c. 335].
Елісон Гіббонс, в свою чергу, пропонує постпозитивістську модель суб’єктивності метамодерну, яка фіксує напругу між модерністським есенціалізмом і постмодерністською відмовою від будь-якої фіксованої суті. Результатом такої напруги є те, що
«З одного боку сучасною індивідуальністю рухає бажання набути значимий емоційний досвід, з іншого – вона усвідомлює штучний характер такого досвіду особливо в тому, що стосується соціальних категорій індивідуальності» [6, с. 219].
У політичному переломленні проблематичність такого суб’єкта полягає в тому, що його спокійне й оптимістичне світовідчуття обертається опортунізмом в гіршому сенсі цього слова. Спроба схрестити протилежні полюси маятника з метою «вкоротити горизонти планування» і створити монолітний образ реального загрожує формуванням гібридних, непослідовних і демагогічних «право-лівих» ідеологій [про нежиттєздатність рухів з подібними ідеологіями див. 2]. Втім, така і логіка метомодерну: або і те, і інше, або нічого. Політична суб’єктивність тут грунтується або на пристосуванстві, або на апатичному нігілізмі. Характеристика Гіббонса в даному випадку теж підкреслює цю не дуже надійну перспективу: бажання досвіду (в нашому випадку, політичного) укупі з розумінням його штучності зводиться до настрою «і так зійде» – і це не найгірший варіант. А найгірший – все ті ж опортунізм і ренегатство. І знову ж таки, навряд чи це проблема виключно XXI століття.
Є, тим не менш, і інша сторона метамодерністської суб’єктивності, яка частково резонує з сучасними тенденціями антиавторитарної політики і, зокрема, анархізмом, а ще більш частково – постанархізмом. Відмова від есенціалізму на користь конструктивістського, контингентного режиму суб’єктивності з одночасним збереженням лібертарного етосу, нав’язливим бажанням бунту та становлення бездержавного суспільства – все це досить близько згаданому Джеймсом Макдауеллом метамодерністському настрою
«непокірного оптимізму, зобов’язання та щирої участі перед обличчям імпліцитно визнаваного потенціалу для відчаю, краху ілюзій або іронічної відстороненості» [11, с. 119],
Іншими словами, занурений в антиавторитарний дискурс метамодернізм передбачає і романтичну (або неоромантичну) прихильність ідеалам, і відсутність будь-яких гарантій їх здійснення. Політична суб’єктивність старого доброго Сізіфа в трактуванні Камю! З цього моменту цілком закономірно провести ниточку до теми утопії, про реабілітацію якої час від часу говорить сучасна анархістська думка, обумовлюючи при цьому її наявність в локальних практиках сьогодення, її створення в умовах поточної політичної боротьби, а не розміщення в умовному майбутньому, віддаляти яке можна скільки завгодно довго. У розглянутій в такому ключі історії немає обов’язкового призначення і, тим більше, анархічного призначення, і в цьому метамодернізм знову виявляється співзвучний сучасній антиавторитарній політиці. Вермюлен і ван ден Аккер в своїх ранніх «Нотатках про метамодернізм» писали:
метамодернізм визнає, що призначення історії неможливо здійснити, тому що воно не існує. Проте, він підходить до цього з позиції наче призначення історії могло б існувати. Натхненний сучасною простодушністю, але при цьому освічений скептицизмом постмодерну, метамодерністскій дискурс свідомо довіряє собі неможливу можливість [5].
Автори-метамодерністи, як ми бачили, ні в якому разі не виключають ймовірності вкрай правого повороту в новітній історії, яка в рівній мірі сприйнятлива до всіх варіантів минулого для їх реалізації в сьогоденні. Так, сучасний теоретик держави Боб Джессоп відверто прогнозує ерозію формальних демократичних інститутів і змістовних демократичних практик, супроводжувану «посиленням тенденцій в напрямку авторитарного етатизму з більш рішучим поворотом до мілітаризації і створення напіввійськових формувань, а також значно посиленої “держави наднагляду”» [8, с. 452]. При такому похмурому розкладі говорити про оптимізм, як це робить Гусельцева і як цього не роблять метамодерністи, явно не доводиться. Сама метамодерністська теорія, за вірним зауваженням Рауля Ешельмана, прагне зайняти швидше «вичікувальну позицію», ніж реально пуститися в діалектичну гру маятника, щоб систематично займати, залишати або комбінувати протилежні позиції. Таким чином, метамодернізм лише констатує якусь «структуру почуття» і, за настільки ж вірним зауваженням Павлова, поки ще залишається більше естетичною концепцією, досить цікавою, але не схоплює всіх аспектів культури четвертої стадії капіталізму – знову ж таки, якщо тільки припустити настання такої, тому що детального опису новизни цього капіталізму метамодернізм не дає. Стрижнем капіталізму, як і раніше, залишається прибуток, який видобувають всіма можливими способами, а зміна цих способів не трансформує якимoсь радикальним чином суті капіталізму. Крім того,
«Якщо навіть постмодерн як епоха або як домінуючий стиль в культурі закінчився в 2000/2001 році, має пройти як мінімум 25-30 років, щоб можна було робити якісь висновки про те, що буде називатися “метамодерном” або якось ще »[12, с. 14].
Разом з тим, облік тенденцій, які превалюють або претендують на культурну домінанту, ніколи не буває зайвим і антиавторитарній думці, безумовно, слід вести подібний облік, ситуаціоністськи привласнюючи їх найбільш цінні елементи. Актуальність сьогоднішнього метамодерністського коливання для ліворадикального дискурсу корелює з актуальністю текстів Михайла Бакуніна та Петра Кропоткіна, лейтмотивом яких є вказівка на боротьбу (або, як в нашому випадку, коливання) двох ворожих традицій в історії: імператорської та федералістської, традиції влади та традиції свободи [с. 327]. Проста логіка «або – або», яка виникає внаслідок такого лейтмотиву, не повинна збивати з пантелику, якщо тримати в голові уроки Мішеля Фуко про мікро-владу, розсіяну по всьому соціальному тілу, та уявлення про превентивну «контрвладу», які ми отримуємо з прочитання Девіда Гребера. Іншими словами, навіть припустивши шукану відсутність державної влади, боротьба та коливання не зникають, а переходять на інший рівень. У цьому сенсі, мабуть, можна погодитися з метамодерністом Люком Тернером у визнанні того, що «коливання – природний порядок світу» [13]. Порядок не остаточний, нічим не гарантований, але такий, що дає шанс для реалізації «неможливої можливості».
- Переклад українською end, вичитка та корекція Arrrna.
Список литературы:
- Брауз, С. Между правдой, искренностью и сатирой: политика постправды и риторика аутентичности// Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 386–418.
- Бученков, Д. Почему невозможна «право-левая» идеология [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://www.youtube.com/watch?v=pXz66TaLd3I
- ван ден Аккер, Р., Вермюлен, Т. Периодизируя 2000-е, или Появление метамодернизма // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 39–82.
- ван ден Аккер, Р. Историчность метамодерна // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 85–90.
- Вермюлен, Т., ван ден Аккер Р. Заметки о метамодернизме [Электронный ресурс]. – Режим доступа:Заметки о Метамодернизме
- Гиббонс, Э. Аффект метамодерна // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 213–220.
- Гусельцева, М. С. Метамодернизм в психологии: новые методологические стратегии и изменения субъективности // Вестник Санкт-Петербургского университета. Психология. 2018. Т. 8. Вып. 4. С. 327–340.
- Джессоп, Б. Государство: прошлое, настоящее и будущее / Боб Джессоп; пер. с англ. С. Моисеева; под науч. ред. Д. Карасева. – М.: Издательский дом «Дело» РАНХиГС, 2019 – 504 с.
- Константину, Л. Четыре лика постиронии // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 221–256.
- Кропоткин П.А. Государство и его роль в истории // Избранные труды / П. А. Кропоткин; [сост., авторы вступ. ст. П. И. Талеров, А. А Ширинянц; автор коммент. П. И. Талеров]. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2010. С. 275–328.
- МакДауэлл, Дж. Метамодерн, «quirky» и кинокритика // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 91–121.
- Павлов, А. Образы современности в XXI веке: метамодернизм // Логос, 2018. Т. 28, № 6. С. 1–19.
- Тёрнер, Л. Метамодернист // Манифест [Электронный ресурс]. – Режим доступа:Манифест метамодерниста
- Хейзер, Й. Супергибридность: неодновременность, сотворение мифов и многополярный конфликт // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 151–180.
- Эшельман, Р. Заметки о перформатистской фотографии: познание красоты и трансцендентности после постмодерна // Метамодернизм. Историчность, Аффект и Глубина после постмодернизма / Р. ван ден Аккер: [пер. с англ. В. М. Липки; вступит. ст. А. В. Павлова]. – М.: РИПОЛ классик, 2019. С. 419–468.
- Оформление: работа фотографа Olafur Eliasson
2,343 total views, 4 views today