Флоральний мотив і гендерна іконографія пострадянського Логосу

Флоральний мотив і гендерна іконографія пострадянського Логосу

Автор:

Флоральний мотив і гендерна іконографія пострадянського Логосу

Share/репост

В останні роки гротескно розростається наратив про “руський мир”. У 2010-му році бутімто навіть спускали у філософську академічну спільноту деяке державне замовлення на розробку так званої руської ідеї. Поки філософи міркували, хохлома впевнено заповнювала естетичний простір державної саморепрезентації, оформлюючи Олімпіаду, дизайнерські колекції одягу, кафе та інші публічні простори. Проте все це закономірно має замало відношення до того справжнього пострадянського Логосу, від якого нікому з нас, вписаних в його отруйну хтонічну тканину, ніколи не прокинутися до кінця.

Якщо кілька діб їхати через Росію поїздом, звернувшись у вовняну ковдру, можна довго дивитися в очі її заціпенілим ландшафтам: висохлим річках з зарослими руслами, розбитим дорогам, мертвим селам і містам, кинутим господарствам, завмерлим заводам, старим хатах з хворими городами, втомленим жінкам, які продають на полустанках наспіх приготовлені біляші, людям, які весело й п’яно махають поїзду, купаючись в зарослих тванню ставках, разом зі своїми сумними собаками й козами.

Мокра глина бездоріжжя й похмурого господарства сочиться з усіх вигинів «руського миру», ніби вказуючи на нескінченну незавершеність (а може, й на принципову неможливість бути завершеною) вигадуваної з неї фігури: наче деміург все мне і мне її в своїх замислених пальцях, ніяк не наважуючись надати їй певну форму й дозволити їй здійснитися у своїй цілісності й самості. Ймовірно, саме така незавершеність і перешкоджає скільки-небудь виразним трактуванням того, що ж таке цей «руський» Логос.

Втім, дещо визначене про нього сказати все-таки можна: поверх його сирого, задушливого, іржавого фону з незмінністю наноситься вбогий та нехитрий візерунок, який наче сором’язливо ховає його надмірність за своєю лубочною фігуративністю: флоральний мотив. Пильний погляд на нього дозволяє зрозуміти, що він міцно впаяний в некротичну тканину пострадянського світу і, висловлюючись точніше, навіть не наноситься на неї, а ніби проступає на ній під впливом нових сюжетів, і в цьому сенсі виявляється їй іманентним.

Заступництво флоральному мотиву традиційно делегується жінкам. З самого початку і до самого кінця їх життєвий шлях пов’язаний з ним: починаючи дитячими пелюшками, закінчуючи старечими лікарняними халатами, все в житті жінки виявляється поцяткованим намальованими (або матеріалізованими) квітами. Цілі міські простори, чиєю цільовою аудиторією є жінки, сконцентровані навколо флоральних мотивів ніби якихось сакральних кодів для посвячених. Так, в Гостиному дворі, що на Невському проспекті, практично неможливо зустріти хоча б одну річ, на якій не були б зображені квіти: домашні тапочки й парасольки, пальта й блокноти, канцелярські предмети та календарі, посуд і побутовий текстиль, обгортковий папір і подарункові пакети, сумки та одяг – все заповнено зображеннями квітів, а з динаміків лунає пісня «Луна-луна, квіти-квіти!». Квіти, подаровані на побаченні, для росіянок найчастіше грають ту ж саму роль, що для Сфінкса – розгадана загадка, і навпаки: не подаровані квіти обіцяють юнакові / чоловікові швидку біду й відторгненість.

Квіти – це абсолютний естетичний консенсус всіх російських жінок, а оскільки саме на них покладається відповідальність за декорування житлових і робочих просторів, квіти наповнюють також і їх: намальовані й вишиті, кімнатні й штучні, наклеєні й заплетені у волосся наречених, ті, що оформляють предмети інтимної гігієни та обкладинки для паспортів – квіти складають другий вимір пострадянського Логосу, що марно намагається затулити найперше, як сором’язлива дружина закриває від людського ока п’яного чоловіка.

Але де ж в цьому Логосі чоловік? Його народження парадоксально поєднується з фантазіями щодо його смерті. Цей мотив особливо кристалізувався в останні роки – коли градус патріотичної несамовитості навколо теми Великої Вітчизняної війни став по-справжньому неймовірним: матері, що збожеволіли від національної гордості, нарядили у похоронні савани вінтажного камуфляжу сотні своїх немовлят і вивезли їх на проспекти російських міст. Ймовірно, ще носячи їх у своєму лоні, вони вже марили про їх солдатську смерть, що обіцяє спокутувати великим змістом нестерпну порожнечу їх власних життів. За влучним зауваженням А.Бадью,

«Героїзм – це світлоносний прояв в конкретній ситуації того, що виводить свою людську природу за межі природних обмежень людини як тварини. <…> В солдаті є щось велике оскільки він, попри все, анонімно створює зв’язок між часом і безсмертям».

Ці слова в деякій мірі пояснюють зачарованість жінок, що стоять перед «російським» Ніщо: у світі, позбавленому Христа, його потрібно народити самій і врятуватися від небуття.

Кожен хлопчик в Росії з дитячого саду болісно привчається мріяти про смерть, а до другого курсу інституту вже бадьоро та впевнено відстоює ідею щодо прогресивного характеру війни й утилітарної необхідності змастити своєю плоттю її колеса.

Ймовірно, саме тому його пубертат не вітальний, а флірт – лякаюче похмурий та невротичний. Ідея Ш.Ференці про те, що сексуальність незмінно пов’язана з подоланням страху «розміщення в іншому» й допуску його до свого тіла, проливає світло на те, чому хлопчики «руського миру» надають перевагу порнофільмам, ніж зустрічам з живими: прагнення зберегти себе для смерті підсвідомо вбито в їх заціпенілий Ерос сильніше, ніж розбуджена готовність довірити своє тіло іншій людині та жити: з самого дитинства вони вчаться любити зброю, техніку та війну, хоча б удавано. Але не живих. Живих взагалі в Росії не дуже-то прийнято любити.

Отже, гендерна іконографія пострадянського Логосу прозора: посеред його темної тканини чоловік народжується для смерті. Жінка народжується, щоб народжувати, ховати й оплакувати, проводжати з Ніщо – у Ніщо, з утроби – в землю. Жінка ніби стоїть на протязі біля воріт «руського» Логосу, смиренно виконуючи роль жриці. Таке її «служіння» полягає в тому, щоб відкривати лагідною посмішкою й замикати материнським похоронним плачем необхідну «російським» Логосом фігуру солдатського героїзму. Взагалі давньослов’янське вираз «Мати-земля» прекрасно показує, наскільки невиразні часом мати та земля. В «руському мирі» мати завжди трохи схожа на землю: фігурально це Батьківщина-мати, чиї сини піднеслися над своїми братніми могилами вічною пам’яттю про свій подвиг, або ж це мати з плоті й крові, подібно землі, що породила мить цвітіння буття, призначеного для смерті. Втім, мирською мовою і її власне буття уподібнюється цвітінню: «розцвіла», «відцвіла», «зів’яла» – кажуть про етапи її життя, постійно порівнюючи то з одними, то з іншими квітами всю її, або ж її окремі атрибути: запах волосся, колір очей, фактуру шкіри.

Що ж лежить в основі цього міцного культурного зв’язку «жінки-квіти»?

В мертвій пустелі пострадянського світу, серед чаадаєвської «німоти російських облич» жінка ніби намагається заговорити смерть: квіти суть символи конфронтуючої з нею стислої миті буття. Оточивши себе ними, жінка створює для неї перешкоду. Подібно до того, як собаку привчають не кусати, жінка прагне приручити смерть, і утримувати її на необхідній відстані. У цьому сенсі квіти, що поцяткували одяг, кімнати й предмети пострадянського світу, – це свого роду обереги від шаленства смерті, чия хода повинна бути чутною, але передбачуваною й рівною, як стібок вишивальниці. Втім, вони і самі містять в собі певну дозу смерті: з одного боку, образом свого цвітіння розділяючи Ніщо на «до» та «після» (і тим самим, постулюючи буття як спалах серед пустелі смерті), з іншого боку (добре помітною при зверненні до оптики супрематистів або, скажімо, Філософії життя) – являючи собою зупинену мить, яка втратила свою процесуальність, і тому – безповоротно омертвілу, а, з третьої – опиняючись зображеними в поєднаннях, що натякають на вилученість з потоку життя в штучні букети та композиції. Так, утримуючи в собі частинку смерті, квіти одночасно покликані заговорити, зачарувати і затримати її. Чоловіки зриваються в смерть, як у вир, жінки ведуть з нею переговори: про чоловіків, про себе і про весь «руський» Логос, стоячи біля самих його воріт, що ведуть у Ніщо. У цьому – єдиний уготований їм буттєвий шлях. Навіть ті чоловіки та жінки, які ніколи не підуть на війну й не будуть оплакувати солдат – навіть вони знаходять способи відіграти ці драматичні фігури в своєму маленькому й сиротливому світі, подібно до того, як великий спорт існує для тучних глядачів «насправді» й визначає як їх повсякденні практики, так і їх самоідентифікацію.

Схоже, що ступінь цієї поцяткованості простору флоральними мотивами, покликаними утримувати смерть від шаленства, прямо пропорційна пануючому в ньому відчуттю надмірної близькості смерті. В цьому відношенні генеалогія їх вживання в Росії вельми красномовна: в міру етатизаціі вони ставали все більш зумисними, все далі відходячи від абстрактних візерунків епохи новгородського віче. Свого піку цей рух від орнаменту до матеріальності квітів досяг вже в досвіді естетико-онтологічних практиках радянського етатизму. Це його відлуння мерехтить сьогодні серед сирого хаосу нескінченної Імперії обривками барвистого білоруського трикотажу.

  • Оформлення: фотографії Марії Рахманинової.
  • Переклад українською end, вичитка та корекція Arrrna.

101 total views, 1 views today